Принцеса
Вона була принцесою. Принаймні для мене. Її, як і всіх жінок в родині, звуть одним величним іменем Елізабет. Мадярська білявка, звісно, що фарбована, їхала в одному потязі з нами. Був пізній вечір і я з товаришем поверталися з Будапешту в Сентендре. Потяг по дорозі зламався і ми змушені були з пересадками добиратися до готелю. Саме вона зголосилася допомогти нам не загубитися у сутінках. Наші шляхи розійшлись в маркеті. Вона показала мені найкраще угорське живе пиво і я , дурне, почав белькотіти ламаною англійською про класне живе Бердичівське. Насправді живими були тоді тільки ми, в гастрономічних закапелках «Spare». Вона не пахла дорогими парфумами, не мала чумового макіяжу. Якось так все ніжно і до ладу.
Вона за освітою вчитель, але обрала роботу візажистом. Вона вважає роботу в школі суцільним божевіллям. І я також. Я відпустив її, помахавши на прощання і відчуваючи, що доля моя не на чужій землі. Завдячую принцесі Елізабет за відвертість, що мова українська, наймелодійніша мова в світі, мадярам звучить як грубе «бу-бу-бу» і, що тамтешній молоді політика, як і відносини України з Рашкою зокрема, по-барабану. А з огляду на телебачення, то Європу більше турбує доля арабських мігрантів.
Куй з тими арабами-арабесками-моресками… Я гортаю спогади і натрапляю на смагляву Коріну з Венеції, власницю магазину чоловічого одягу. Карі красиві очі… До речі, в неї можна придбати джинси за 10 євро, кращі по якості за наші китайсько-базарні по 500 грн. І все ж таки є красиві жінки не лише в Україні. Ви скажете, що у нас найбільше. Так. Та чи варта чого краса без розуму? Тому, чи знаєте ви, що всі красиві розумні? Ні, не знаєте. І я нерозумний нічого й порадити не можу) І мене взагалі слухати протипоказано, я ж ворохобний.
Наповнення
Я не боюся порожнечі, мені не чужа самотність, тому не лякаюся, що мене забули в чужому місті. Чомусь я повеселішав. Я жартував, що хочу загубитися в Будапешті. Все збулося і я, з чужим дзеркальним фотіком на плечі, якого теж забули, рухаюся в напрямку Парламенту. Все життя угорці змагалися із сусідами по імперії, австріяками: били морди, стрілялися, вішалися,смажили одне одного, насильно годуючи м’ясом закатованих політичних опонентів інших опозиціонерів. До речі, угорці вправні мастаки у приготуванні м’ясних страв і ковбас. Практика у них як-не-як. І ось після всякого такого, одного разу, дійшли вони до согласія десь так у 1880-их. Вони навчилися конкурувати зі світом, а не поміж себе. Спочатку вони взяли участь у Всесвітній виставці, де були представлені усі можливі та неможливі досягнення у всіх сферах і галузях життя Айстро-угорської імперії. Чому неможливі, бо більшість архітектурних досягнень як то замки, фортеці, собори до тієї помпезної виставки були збудовані із пап’є- маше. Вам щось це не нагадує?)Потім це реально сподобалось містянам і вони реально почали вимагати від влади всю ту красоту втілити у камені та металі. І ось то всьо в камені та металі по сьогодні стоїть там. А мости через Дунай, то взагалі окреме сексі, особливо, коли вони освітлюються вночі. Пропливаючи під ними, можна загадувати бажання. А їх там наче сім – комфортно для склеротиків, тормозів різного ґатунку та забудьків.
Без любові там не обійшлося. Сам Ейфель десять років жив у Будапешті, бо закохався у місцеву молодичку. Вона його надихнула на створення залізничного вокзалу, що й по сьогодні зберігся. Проте молодичка була не дуже вправна, бо Ейфель перебрався у Париж і там чи під , чи над впливом нової музи сконструював відому 300-та метрову башту – Ейфелеву.
Часи минають і цінності змінюються, тепер хунгаренята сублімують іншими способами, розсікаючи повітря на сегвеях по 20 євро в годину. Проте потяг до естетики в них не пропав. Я деякий час втикав у туалеті Кіоску , одному з центрових ресторанів, на один такий приклад їхньої сублімації – замість вмивальника стоїть фарбована бадя.) Саме в цьому ресторані я зрозумів справжні європейські цінності, прочитавши такий вислів «happiness is not a destination, its a way of life». Щастя – це не пункт призначення, це спосіб життя. Ось таке наповнення, такий зміст життя має Будапешт. Може, нам би взяти собі цей девіз, а то якось ми загубилися і випали з мейнстриму.
При цих словах, щиро бажаю кожному українцеві побачити життя за кордоном.
Полуничка
Європа на стільки розпустна, на скільки цнотлива. Мені здалося, що у нас більше розбещеності. Їхні гомосяки не відрізняються від гетеросєків. У них типу локус-контроль нормальний, бо в наших як пре, то пре як не всеньке. А там навіть не помітно отої характерної манірності. Навіть музичні кліпи по телебаченню не мають надмірної еротичності як в наших. У них одне дівоче гузно на одну годину ефіру розважального каналу, а у нас одне на 1 хвилину. Проте ідеалізувати з огляду на одну Угорщину не можна, та й не потрібно, бо негативні явища теж є. Там теж є корупція, там теж є вацики-фоцики-поцики-лямблії-олєні-тюлєні. Але питання в мірі. На скільки?
Думаю, у сфері еротичних фантазій угорці не дуже талановиті, а можливо це приховано як дерев’яні різьблені ділдо-відкривачки в ящичку ,на підлозі, в кутку сувенірної крамниці чи приховано за червоними непрозорими вітринами секс-шопів і стриптиз-клубів зі своєрідним меню при вході. Чомусь всі мовчать про секс-тури американських гайс-бойс в Угорщину, а лише говорять про Україну. А хто кого за язика тягне?
На ці питання я відповідати вас не прошу. Нехай вони залишаться риторичними, як і те, куди в Будапешті та Венеції ділися горобці? Час все розкладе на свої місця. Я теж свого часу розгублюся і розчинюся в просторі, і ви,і всі ми лишимо свої тривоги перед життям наступним поколінням. А зараз я, в авітамінозному березні, знайшов свою втіху, задоволення – полуничку. Якщо Венеція для мене – це хурма, то Будапешт – полуничка. А ще, Будапешт для мене – це мелодія цепелінів «stairway to heaven», що лунає з музичної шкатулки. Ви спитаєте, де б я жив? Я відповім, що треба жити зараз.
Самсара
Українцям треба стати буддистами чи індуїстами) Самсара – це мандрівка, блукання. Українці перебувають у блуканні. Це негативне явище, з якого, як вважають індуїсти, слід вийти. Сансара – це страждання душі внаслідок невігласького ставлення до сутності власного Я, внаслідок чого людина сприймає будь-яку ілюзію за реальність. Ми й про душу забули… Тому і бід на нашу голову багато. Як казав відомий політолог-буддист Роман Кобець «українська одіссея по граблях триває».
Того дня, коли я зійшов на землю Бориспільського аеропорту і відправився до мікроавтобуса, який їхав до рідного Бердичева, вчергове стався колективний глум над 19-ма душами. Це верібедний вчинок – карма, як приклад, показує, що я і решта пасажирів нашкодили собі і власному майбутньому. «Ше до Бердичева не почали їхати, а ноги затерпіли вже», – сказав чоловік, що сидів в кінці салону. І я зрозумів його, коли мої ноги не могли поміститися у 20-ти сантиметровий просвіт між сидіннями. Всі мовчали і терпіли. Все нагадувало клуб садо-мазо на колесах: увесь час лунала еротично-заспокійлива музика Enigma, особливо повторювалася мелодія Sadeness, де ще сорокалітня мілфочка Мадонна стогне в режимі «дірті хендс», велюровий салон кольору бордо і ми непорушні, скуті в суглобах, мовчимо, терпимо, тремося боками сусід об сусіда і, увага, видаємо ілюзію за реальність – траса Київ-Чоп рівнісінька, щось таки робиться… Ми всі знущалися над власним Я, хоча могли б не сідати в ту маршрутку і вимагати комфортного автобуса від перевізника. А тепер, коли ми переродимося у наших нащадків, то карма дасть знати, і вони будуть їздити у таких же мазохістських скотовозиках.
І хоч я вдома, лежу на дивані та дописую свою статтю, моя душа мандрує у пошуках виходу із самсари. Чого і вам бажаю. Відкривайте світ для себе і світ відкриє вас.
