Словосполучення «обривати хміль» добре відоме чи не усьому дорослому населенню нашого міста. Адже в наші шкільні часи обов’язковим атрибутом першого місяця навчання в школі щороку ставали виїзди в радгоспи району збирати ці ароматні шишки. Іноді по кілька класів, іноді вся школа, починаючи з п’ятого класу, на Ікарусах та ЛіАЗах виїздили до Райгородку, Реї чи Осиково, щоб включитись у велетенську і всеосяжну битву за врожай.
Згадую, що нам ці поїздки подобались більше, ніж навчання. А ще були табори праці і відпочинку, в які на кілька тижнів виїздили випускники сьомих чи восьмих класів, допомога батькам, якщо вони працювали в радгоспі і отримували Норму здачі хмелю, та й просто непогана можливість заробити кишенькові гроші, якщо знали, з ким домовлятись.
Житомирщина тоді посідала перше місце в Україні, та й в Радянському Союзі, з вирощування хмелю і постачала його як до всіх пивзаводів країни, так і на експорт. Але в 1993–1995 роках все змінилось. Одна з причин – розрив економічних зв’язків між колишніми радянськими республіками, але більш вагома причина – приватизація більшості великих пивзаводів на території колишнього Союзу пивними корпораціями з Данії та Бельгії.
З того часу вони диктують моду на пиво, варять його якнайшвидше і якнайдешевше, натомість пастеризують і додають стільки хімікатів, що воно може зберігатись місяцями, а то й роками. А якщо й використовують природну сировину, то тільки своїх виробників.
А хмелярство на Житомирщині, та й в Україні в цілому, почало занепадати і скорочуватись. З 600 гектарів хмільників в Бердичівському районі на сьогодні залишилось лише 67. Сім гектарів обробляють в Райгородку, а 60 гектарів – це хмільники колишнього хмелерадгоспу «Рея», які встиг врятувати від розкрадання і від «прихватизації» нинішній голова фермерського господарства «Еліта-Хміль» Василь Олексійович Цибульський. Він залюбки погодився і розповісти, і показати для газети, як сьогодні збирають хміль і що з ним потім роблять.
По-перше, він швидко обірвав мої ностальгічні спогади однією фразою: «Вручну тепер ніхто хміль не збирає». Адже за день людина може нарвати ну двадцять-тридцять кілограм максимум, а школярі – взагалі по десять обривали. А якщо розділити кількість шишок при автоматичному збиранні на одну людину, зайняту в цьому процесі, виходить 800 кілограм за день.
Розмова відбувалась в Гальчині, на єдиному автоматичному комплексі, який залишився не вирізаним і не проданим в районі. До чеської лінії,що працювала ще в колишньому хмелерадгоспі, Василь Олексійович докупив ще три німецькі мобільні комбайни, які встановив перед приміщенням сушки і отримав високоефективний комплекс, що дозволяє переробити весь урожай хмелю в найкращі терміни його дозрівання.
Тракторами на спеціальних причепах до комплексу зранку підвозять стебла довжиною до п’яти метрів, які поступово подаються до комбайнів. Розумна техніка відділяє шишки і виносить їх назовні спеціальним транспортером. Далі шишки надходять до сушки (яка раніше працювала на газу, а зараз, звичайно ж, на дровах) і на виході пакуються у мішки. Наступного дня процедура знову повторюється, хмільні жнива тривають недовго, тому в ці дні тут працюють з раннього ранку до пізнього вечора.
І якщо процес з вирощуванням і збиранням один з останніх хмелярів району налагодив досить добре, то реалізація готової продукції як була проблемною останні двадцять років, так і залишається. Бердичівський хміль постачається на пивзаводи насамперед, звичайно ж, Бердичева, Умані, Микулинець, Тернополя і частково на завод «Оболонь». Тобто саме на цих заводах дотримуються традиційної технології виробництва пива. З чого роблять ту рідину, яку рекламують на центральних каналах телебачення з ранку до ночі, не знає ніхто.
Останнім часом зростає популярність так званого крафтового пива, тобто звареного на маленьких броварнях мало не в ресторані чи пабі. Такі броварні теж залюбки закупляють якісний бердичівський хміль і цей ринок росте досить високими темпами.
Мою пропозицію, висловлену в попередніх публікаціях про те, що в Бердичеві було б варто започаткувати «Фестиваль Хмелю», Василь Цибульський спочатку не сприйняв серйозно, але після короткої дискусії все ж погодився з думкою про доцільність такого заходу. Адже в чому головна проблема якісного пива і якісного хмелю – їх не видно за надпотужною рекламою транснаціональних чернігівських, львівських, миколаївських та запорізьких «бодяжників». Потрібно формувати моду на якісне пиво і всеукраїнський фестиваль, при правильній організації справи, може стати каталізатором цього процесу.