Цього дня біля Гарнізонного будинку офіцерів було надзвичайно багато людей, які прийшли попрощатись з загиблою на війні бердичівлянкою. Адже вона була не тільки жителькою міста, а й військовою нашої бердичівської артилерійської бригади.
Вона з’явилася на світ наприкінці лютого. Цьогоріч зустріла свій День народження, а вже через три дні рашисти розпочали наступ на Україну. Народилася Олена Безкровна у Бердичеві. Закінчивши 4-ту школу, вирішила присвятити себе найгуманнішій у світі професії – медика. Навчалася у місцевому медичному коледжі, працювала спочатку в осередку Червоного Хреста, потім – у хірургічному відділенні міської лікарні, далі – у фізіотерапевтичному кабінеті Центру соціально-психологічної реабілітації.
У 2019-му Олена Безкровна вступила на службу за контрактом до Збройних сил України. Служила бойовим медиком. У цій жінці, як казатимуть її товариші й товаришки по службі, дивним чином поєднувалися ніжність і доброзичливість зі стійкістю та заґартованістю. Для добрих людей вона була світлою й усміхненою, для ворога – непримиренною та безкомпромісною. І безкінечно відданою своїй справі порятунку життів.
Олена Безкровна героїчно загинула 10-го вересня, виконуючи свій військовий обов’язок, звільняючи від ненависного агресора українську Харківщину.
Траурний мітинг міський голова Сергій Орлюк розпочав словами: «Я вже й не знаю, що зараз можна говорити… До сьогоднішнього дня ми ховали чоловіків, а сьогодні прощаємось з першою жінкою… Заради чого вона йшла на війну?.. Заради нас, заради України… Вона мріяла про внуків, мріяла завести їх в садочок і школу…»
Дійсно, дуже важко давались йому сьогодні скорботні слова, але вони були щирими і линули до серця кожного, хто стояв у траурній залі та в повній тиші слухав їх.
Крім міського голови виступили командири бригади та підрозділу, в якому безпосередньо служила Олена Безкровна, вчителька 4 школи, яка вчила доньку Олени і постійно бачила маму на всіх шкільних заходах, офіцер, яка першою навчала її військовій справі, голова профкому міської лікарні, колега, яка працювала з Оленою Іванівною в одному кабінеті реабілітаційного відділення, її військова подруга та її донька.
Всі вони відзначали, що пам’ятають Олену лише з посмішкою на вустах, і від цієї посмішки раніше ставало легше хворим дітям, а потім хворим військовим. З посмішкою вона зустрічала і з посмішкою проводжала, і навіть донька просила людей, що зібрались сьогодні, не плакати, адже її мама не любила цього.
Траурні промови тривали довше, ніж зазвичай, квітів було стільки, що нести їх попросили кілька десятків людей, і військовий оркестр, здавалось, звучав ще тремтливіше, наповнюючи вуличну тишу скорботними мелодіями.
Поховали Олену Безкровну на міському кладовищі поруч з могилами рідних.