Четвер, 2 Лютого

«Знову Донецька земля хоче нашої крові», - такою була остання СМСка Юрія Ковальського, якого сьогодні похоронили в Бердичеві

Спочатку з Юрієм попрощались в рідній домівці по вулиці Новоіванівській, до якої зібрались десятки сусідів з цієї та прилеглих вулиць, більшість яких знали цього доброго та веселого чоловіка. 

На траурний мітинг в будинку офіцерів до них додались численні колеги загиблого з підприємства «РІФ», де багато років працював Юрій спочатку робочим, а потім і бригадиром та його бойові побратими як по 2014-2016 роках, так і нинішні.

Знову в колишній танцювальній залі лунали скорботні слова від міського голови, його побратимів та вчительки з чотирнадцятої школи, де вчився Юрій. І від неї звучали не тільки власні слова, але й вірш, написаний Юрієм Ковальським.

Про цю поетичну сторону його життя знали не всі присутні на траурному мітингу, а ті хто знали, розповіли журналісту, що Юрій був активним членом спілки воїнів АТО, часто виступав перед школярами Семенівської громади, водив їх у походи та організовував інші військово-патріотичні заходи. А на святі Покрови в Дубівці читав свої вірші зі сцени. Від учнів та вчителів громади лише нещодавно посилали подарунки військовим до свята, і один з них мав отримати і Юрій, але на початку грудня побратими сповістили, що йому вже нічого не потрібно…

Народився Юрій Ковальський 19 липня 1991 року, фактично одночасно з народженням нашої незалежної України. Навчався в 14 школі, де мав багато друзів, читав багато книг, та завжди приходив на допомогу товаришам. Потім в 33 ПТУ освоїв професію повара і навіть застосовував ці знання по спеціальності (пік пиріжки у приватній кондитерській), але недовго.

Був призваний на строкову службу, яку проходив у нашій артилерійській бригаді, а після демобілізації пішов працювати на «РІФ». Рідні та друзі вмовляли його поступати до ВУЗу, адже добре знали його інтелект та освіченість, які йому давали сотні, якщо не тисячі прочитаних книг. Але Юрій не захотів знову сідати за парту, він і без диплому міг творити, народжуючи неперевершені рими.

Вдруге військову форму одягнув в 2014 році, коли був мобілізований до 90 батальйону, який проходив бойовий вишкіл в найгарячіших точках АТО. Він був справедливим командиром відділення, якого поважали підлеглі та командири. І сьогодні його побратими тих років згадували, що з трьох друзів сержантів не залишилось в живих нікого. І саме командиру роти з того батальйону за день до своєї загибелі Юрій надіслав СМСку, винесену в заголовок статті.

Батальйон входив до знаменитої Житомирської 95 десантно-штурмової бригади, і Юрій щиро пишався, що він став десантником і пишався своїм командиром Юрієм Забродським, тому і залишився в ЗСУ ще на один термін, уклавши відповідний контракт. Але в 2016 році був поранений в плече, звільнився з армії та отримав третю групу інвалідності.

Знову повернувся на «РІФ», став активістом спілки воїнів АТО, жив, творив, любив… Та 24 лютого одним із перших він стояв під військкоматом, щоб знову боронити Батьківщину. В перші дні війни записували і брали у військо всіх бажаючих, не зважаючи на медичні висновки, тому Юрій ковальський знову став у стрій. Його знову призначили командиром відділення в новосформований батальйон, який спочатку виконував функції охорони військкоматів та інших важливих об’єктів у нас на Житомирщині.

Веселу вдачу Юрія добре знали і у нас в військкоматі, тому, коли частині батальйону поставили інші задачі та готували до відправки на фронт, йому говорили: «Не геройствуй, тебе чекають вдома…»

На жаль, не дочекались вдома батько з матір’ю, цивільна дружина з донькою та інші близькі і рідні. Сьогодні вони згорьовані слухали довгу панахиду, йшли за труною з тілом найдорожчої людини і на військовому секторі міського кладовища попрощались з ним навік.

Прозвучав військовий салют, прозвучав гімн України, на засипаній могилі встановлювали вінки і квіти, але друзі не розходились, і курячи цигарки одна за одною, вчорашні побратими Юрія гірко розповідали тим, «атошним» побратимам страшну правду про бої під Бахмутом, якої ніколи не покажуть у зеленому марафоні.
Весь листопад там було не те, що важко, а пекельно важко. Частину їхнього піхотного батальйону мали направити на полігон для бойового злагодження, а відправили прямо під Бахмут. Командирів своїх вони навіть не бачили. Евакуйовувати поранених не було на чому, і іноді по 5-6 кілометрів їх несли на руках, хоча в тилу командири роз’їжджали на куплених волонтерами пікапах. Коли вони заїкались про допомогу, якийсь начальник їм сказав: «Ви ж добровольцями прийшли, от ідіть пішки і відробляйте свої сто тисяч…»

Ось і останній бій Юрія Ковальського теж був організований аби-як. Коли наші позиції вже зайняли рашисти, коли відступили вже і танки, і артилерія, його відділенню дали команду займати оборону по новому рубежу, з одними автоматами. Юрій сказав: «Я командир, я маю першим іти розвідати обстановку». І пішов…

Після того, як зв’язок з ним перервався, 7 годин не могли його евакуювати, і хто знає, можливо, якби це було зроблено швидше, то він міг залишитись живим. Тіло було сильно посічене осколками, але який з них виявився смертельним, невідомо.

Звичайно, ця розповідь була дуже емоційною, і невідомо, що саме в ній перебільшено чи применшено. Солдати бачать обстановку зі свого окопу, командири мають бачити значно більше, але якщо дійсно в нашому війську є такі відносини, то замовчувати їх теж буде неправильним. Хоча, на жаль, багато хлопців гине саме тому, що по-своєму розуміють командирські застереження, їдуть там, де безпечніше було б іти, або ж ігнорують інші заходи безпеки. 

Побратими запевнили, що ніколи не забудуть подвиг свого командира, а його бердичівські друзі теж пообіцяли пам’ятати про це завжди. Інші військові будуть приходити до школярів, інші поети складати вірші, але пам’ять про таких, як Юрій має бути безсмертною.

Kovalskyi1

Kovalskyi2

Kovalyskyi5

Kovalyskyi4

Kovalyskyi6

Kovalyskyi7

Kovalyskyi8

Kovalyskyi9

 

Відео

Олександр Доманський

Головний редактор газети "РІО-Бердичів"

Сайт: rio-berdychiv.info/

Lionok 800

  • asenposlugi1
  • pamyat
  • kilimi200 100
РІО Бердичів
 
Видання "РІО Бердичів"
Головний редактор: Олександр Доманський
Адреса: вул. Свободи 6 м. Бердичів,
Житомирська обл., 13300 Україна
Телефони редакції: 
04143 4-12-39, +38096-256-67-50
Веб сайт: 

Використання будь-яких матеріалів, розміщених на сайті, дозволяється за умови посилання на "РІО-Бердичів". Для інтернет-видань – обов'язкове пряме відкрите для пошукових систем гіперпосилання. Посилання має бути розміщене незалежно від повного або часткового використання матеріалів, в підзаголовку або в першому абзаці матеріалу. Редакція "РІО Бердичів" не несе відповідальність за матеріали авторів розділу “Блоги”.