Міський голова Сергій Орлюк знову говорив і скорботні, і натхненні слова у переповненій залі:
|
|
«Можливо, хтось скаже, що це і є ціна свободи і незалежності для України...
...ми сьогодні бачимо, наскільки в нас були зав’язані очі...
...молоді воїни мріяли про іншу країну – без крадіжок і корупції...
...вони перестали бути дітьми, коли взяли до рук зброю...
Наші військові помстяться за смерть своїх побратимів...».
Викладачка коледжу промисловості, економіки та права розповіла, що під час навчання в коледжі Сергій Костюк запам’ятався всім тихою вихованою дитиною, який ніколи нікого не підводив.
А замкомвзводу Павла Кобилянського подякував батькам за виховання сина патріота та сказав: «Паша ніколи не відмовлявся йти в бій, а слова «Ніхто крім нас» були його суттю...».
Спілкування з друзями і знайомим додало штрихів до такої недовгої біографії хлопців.
|
|
Народився Сергій Костюк у Бердичеві в сім’ї, де батько працював на «Прогресі», а мама бухгалтером в міській лікарні. Після закінчення 3-ї школи вступив до коледжу промисловості, економіки та права. Отримавши спеціальність механіка, вирушив за вищою освітою до Вінницької політехніки. До того, як пішов до армії, встиг попрацювати інженером-конструктором на бердичівському «Прогресі». Відслужив, далі – знову «Прогрес», потім – заробітки в Угорщині, повернення до України і інженерна посада на заводі, неподалік Мукачева. Там, на Закарпатті, Сергій і мешкав до початку війни.
Але, настало 24-те лютого, повномасштабне вторгнення руснявих сусідів… На те, аби прийняти рішення у Сергія Костюка пішло 2-3 дні. Батькам нічого говорити не став. Рішення все одно би не змінив – лише зайве хвилювалися б. В останні дні лютого він вже був на передовій – у складі 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. На війні зустрів свої 27 років. Разом із побратимами доблесно нищив ворога у найгарячіших точках. Був справжнім Воїном: мужньо захищав свою землю та свій народ, нещадно гнав з цієї землі мерзоту-агресора. 6 грудня Сергій Костюк геройськи загинув у районі Соледару, що на Донеччині від обстрілу з БМП.
Павло Кобилянський народився 20 березня 1998 року. Після школи навчався в будівельному ліцеї, а трудову діяльність пов’язав із торговою мережею АТБ. Прийшов сюди вантажником, через півтора роки роботи, був призваний до війська, а після строкової служби знову повернувся в рідний колектив, освоюючи в ньому все вищі і вищі посади. Перед війною Павло був адміністратором нового магазину біля колишнього готелю «Дружба». Жив, працював, радів, любив і за кілька місяців збирався оженитись на коханій дівчині, як всі плани зруйнувала клята війна.
Добровільно пішов до військкомату та вже 29 березня був у лавах ЗСУ. Павло Кобилянський став старшим навідником десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти військової частини А1910 (знаменита Житомирська 95 бригада). Свій останній бій прийняв в Луганській області біля села Червонопопівка Кремінського району. Його відділення направили на підсилення підрозділу, який вів штурмові дії з визволення окупованої території, фактично, щоб врятувати побратимів, які зіткнулись з переважаючим в багато разів противником. Там були і танки, була і артилерія, і якийсь із снарядів розірвався занадто близько...
Провести захисників в останній путь прийшли колеги по роботі і їх, і батьків, друзі, знайомі, родичі, близькі, працівники виконкому і депутати міської ради. Всі вони йшли скорботною вулицею, а потім процесії розділились. Сергія Костюка повезли на кладовищеБердичева, а Павла Кобилянського у Житинці.
Знову над міським кладовищем лунав військовий салют, а в почесному секторі додались ще один жовто-блакитний стяг та ще одна свіжа могила...
</p9
