Він народився в Бердичеві в 1980 році, перші три класи вчився в Мирославці а потім продовжив навчання в 17 школі, де запам’ятався непосидючим шибайголовою, в якого завжди було багато друзів. Так само, як і в районі м’ясокомбінату, де жила сім’я Сергія, багато друзів було і в Мирославці, де він проводив багато часу в дитинстві і юності в гостях у бабусі. Сільські бійки, клуб, танці – скрізь він був серед перших.
Як і більшість підлітків, любив техніку, залізо, мотори, тож і продовжив навчання в ПТУ-33, де таких любителів завжди була більшість. Але після навчання пов’язав своє життя не з технікою, а з наймирнішою професією будівельника.
Спочатку доля його носила по будівництвам всієї країни, а потім закинула і набагато далі. Польща, Швеція, Голландія, Португалія – це неповний перелік країн, в яких зростали нові будівлі, зведені руками Сергія, або ж реконструювались старі. Він був справжнім професіоналом своєї справи, тож без роботи надовго не засиджувався. Між будівництвами і переїздами оженився, в сім’ї з’явилась донька, тож життя наповнювалось щастям і достатком.
Але все змінила війна. І вже на початку березня Сергій Шевчук оббиває пороги військкомату, намагаючись швидше стати на захист Вітчизни. Мобілізований до 28 механізованої бригади він швидко згадує військові знання та стає головним сержантом механізованого взводу військової частини А 0666.
Бригада, розташована в Одеській області свої перші бої прийняла на Миколаївщині, а коли вибили орків звідти, почала методично готувати плацдарми для звільнення Херсону. Росіяни не пішли звідти самі, їх змусили втекти постійні штурмові дії ЗСУ, до яких доклав чимало зусиль і Сергій Шевчук. Він одним з перших заходив у звільнений Херсон, а потім його підрозділ перекинули в найгарячішу точку цієї війни – під Бахмут.
Двічі він отримував поранення, але двічі не залишався в госпіталі більше п’яти діб. З вуха йде кров, з рани під коліном сочиться гній, а він вже знову в строю, знову веде бій. Так, дуже хотів він трохи перепочити, дуже хотів хоч на кілька днів поїхати у відпустку до рідних і близьких, і нарешті, на початку року ця мрія майже стала реальністю.
Підписаний наказ, документи майже на руках, він телефонує друзям, щоб готували зустріч, і … Саме в той день, 9 січня, коли в нього мала починатись відпустка, обірвалось його життя…
За кілька тижнів до цього, коли президент Зеленський таємно приїздив у Бахмут, Сергій телефонував матері і казав, що йому теж мають вручати на цій зустрічі орден. Ні в інформаційних повідомленнях про цю поїздку, ні в офіційних документах, які прийшли до військкомату з тілом загиблого, підтвердження цьому факту знайти не вдалось, але друзі Сергія впевнені, що він воював так, що цілком заслужив найвищі нагороди нашої держави.
Знову в залі будинку офіцерів звучали скорботні слова співчуття міського голови Сергія Орлюка та надихаючі військового капелана Івана Цихуляка. Рідні, близькі, родичі, знайомі і просто небайдужі бердичівляни провели труну з тілом загиблого по бердичівській вулиці, а вже незабаром траурний кортеж зустрічали у Мирославці.
Тут живий коридор вишикувався з самого початку села і до самого кладовища. На траурному мітингу виступили староста села та голова Швайківської громади, а під звуки військового салюту та Гімну України Сергій Шевчук знайшов свій останній спочинок у рідній землі.