Сьогодні тут було найбільш людно, і більшу частину присутніх складали молоді хлопці і дівчата. Це й не дивно, адже проводжали в останній путь їх ровесника, їх друга і однокласника Назара Цінського.
|
|
Народився Назар 18 квітня 2002 року в Бердичеві в сім’ї працівників хлібзаводу, які жили по вулиці Стадіонній. В сім’ї вже була старша донька, але батьки дуже хотіли ще й хлопчика. І він, довгоочікуваний, став для них таким жаданим і бажаним, що отримував всю силу материнської і батьківської любові, яку тільки вони могли надати.
Веселого і завжди усміхненого хлопчика з радістю прийняли в шкільну родину десятої школи, де вчителі інакше, як «наш смішко» його і не називали. Мав добру вдачу, щире серце, тож і друзів у Назара завжди було багато. Як в школі, так і в дворі та в селі Закутинці, де у бабусі він часто проводив вихідні та канікули.
Поза уроками займався в секції вільної боротьби дитячо-юнацької спортивної школи у тренера Віталія Артелемейчука, який теж сьогодні прийшов попрощатись зі своїм вихованцем.
Після дев’яти років навчання в десятій школі Назар перейшов у п’яту школу, де навчався у 10 та 11 класах, а після її закінчення ще рік вчився в ПТУ №4. Але й на цьому завершувати свою освіту він не став, і поступив на заочне навчання до нашого коледжу промисловості економіки і права. А перші трудові навички набував у молодому колективі «Нової пошти».
24 лютого, в перший день війни, Назар Цінський добровільно і самостійно пішов до збірного пункту військкомату, а вже наступного дня з речами їхав в Житомир до навчального центру вчитись воювати. Навчання пройшло швидко і вже незабаром навідник протитанкового комплексу «Стугна» приступив до виконання бойових завдань.
|
|
За весь час війни він ні разу не приїздив у відпустку, часто телефонував мамі, але за день до своєї загибелі чомусь подзвонив тату. Прислав фото на вайбер, розказав про справи, розпитав про рідних. А вже наступного дня 15 січня, близько 11.00 танковий постріл противника попав саме туди, де Назар був у бойовому розрахунку протитанкового відділення…
У залі будинку офіцерів присутні не могли стримати сльози, коли міський голова говорив, що всі ці квіти, які сьогодні принесли на похорон 20-літньому хлопцю мали б принести йому на весілля чи на день народження, чи на родини дітей, якби росія не почала цю війну…
Військовий капелан Іван Цихуляк знову і знову закликав присутніх, а особливо молодих юнаків і дівчат пам’ятати за що віддають свої життя молоді українці і не повторити помилки столітньої давнини, коли сили духу тодішніх українців не вистачило протистояти російсько-більшовистській навалі та втратити українську державність. «Звідси ми маємо вийти іншими, згуртованими, єдиними у бажанні зберегти українську націю та не повторювати помилок минулого», - наголошував він у своїй натхненній промові.
Ці ж слова він повторив і на військовому секторі міського кладовища, коли домовину з тілом воїна під звуки військового салюту та гімну України опустили у рідну землю поряд з могилами таких же Героїв.
Поки виростав могильний насип, рідні і близькі Назара, які приїхали з різних міст і сіл, говорили між собою, що в Житомирі на військовому кладовищі в таку погоду чергує вантажівка з відсівом, і відразу підсипають майданчик біля свіжих могил, щоб родичі загиблих у таку тяжку хвилину не місили болото, а потім довго відтирали взуття. Мовляв, хлопці заслужили, щоб їх останній путь був гідним.
|
|
