Тут зібрались рідні і близькі Вадима Дрогана, знайомі і сусіди, але найбільше все ж було тих, хто з ним служив практично у всіх військових частинах Бердичева. Тут були ветерани з рембата, автобата, меддепо, вертольотної ескадрильї , центру ССО і звичайно ж з артилерійської бригади.
|
|
У всіх цих частинах, а також в Сумському артилерійському училищі, підрозділах на Вінниччині та в Чернігові, і навіть в миротворчих силах в Африці, знали його як професіонала своєї справи, відкритого і привітного але вимогливого і наполегливого. Так, він майже завжди займався тиловим забезпеченням військових частин, але лише сьогодні люди зрозуміли, як це важливо, коли у передової є надійний тил.
Народився Вадим Дроган 26.01.1973 в селищі Первомайське в Криму. Потім сім’я переїхала в село Вапнярки на Вінниччині, де й пройшло дитинство Вадима. Після восьмого класу сільської школи за бажанням батьків він поступив в Ладижинський аграрний технікум. Але ще з шкільної лави він мріяв бути військовим, і після закінчення технікуму все ж став курсантом військового інституту. Спочатку в Києві, а потім в Одесі.
Та більшу частину свого життя він прожив все таки в Бердичеві. Тут разом з дружиною (військовим медиком артбригади) ростили доньку та двох синів-двійнят і були справді щасливими. Крім служби та сім’ї мав Вадим ще одну пристрасть – він був палким футбольним вболівальником, і разом з друзями старався не пропускати в столиці знакові матчі київського «Динамо» чи збірної України.
Після скорботних промов в будинку офіцерів міського голови Бердичева та представника бригади, слово взяла донька загиблого, і ковтаючи сльози, розповіла, що він для неї був всім. Він вчив її їздити на велосипеді, вмів відповідати на тисячі її дитячих запитань, розбирався у всьому, все вдома робив своїми руками і хотів, щоб донька теж стала військовою…
|
|
Знову в залі звучала натхненна проповідь військового капелана Івана Цихуляка, який розпочав її словами великого Кобзаря: «Поховайте, та вставайте, кайдани порвіте!..» і вкотре закликав розірвати все, що пов’язує досі декого з нас навіть в думках з ненависним сусідом та єднатись в захисті і розбудові України.
Траурна процесія розтягнулась чи не на всю довжину вулиці Міхєєвих, а бердичівські футболісти, які проводили турнір на спортивному майданчику, теж вийшли віддати останню шану воїну. Останній раз він проїхав бердичівськими вулицями та знайшов свій останні прихисток на військовому секторі міського кладовища.
Знову тут звучав військовий салют та гімн України, знову звучала проповідь капелана. Дружина ніяк не могла відпустити рідного і коханого, сини не знаходили собі місця, а мама переживала, що за довгі роки служби він ніколи не ганявся за званнями і бідкалась, чи вистачить майорської пенсії на те, щоб підняти онуків…
