Цей підрозділ входить до державної служби спеціального транспорту, яку реформували в останні десятиліття кілька разів.
Спочатку на базі залізничних військ СРСР сформували аналогічні українські, потім в 2004 році їх перепідпорядкували Міністерству транспорту і зв’язку, а в 2017 знову повернули до Міністерства оборони. А з початком повномасштабного вторгнення тут створили спеціальні штурмові підрозділи, в одному з яких і боронив Україну бердичівлянин Руслан Демченко.
Народився Руслан в Бердичеві 17 липня 1989 року, навчався в четвертій школі, так як сім’я жила недалеко від неї. Його батько був майстром столярної справи і змалечку навчав свого сина всім премудростям роботи з деревом. Крім майстрування Руслан любив футбол, займався танцями, мав багато друзів, які любили його за веселий і живий характер.
Продовжуючи батьківську справу, після дев’ятого класу Руслан пішов вчитись до будівельного ліцею на столяра. Він любив дерево, любив працювати, тож навчання давалось йому заввиграшки, а викладачі хвалили здібного вихованця.
Свою майстерність довів до досконалості Руслан Демченко працюючи в колективі Бердичівської «Фабрики дверей» (столярний цех на Нізгурецькій), багато співробітників якої прийшли сьогодні провести в останній путь свого колегу і товариша. Вони згадували його щирість і веселу вдачу, і те, як він любив добре працювати та весело відпочивати.
Від першого шлюбу в нього зростав син Богдан, та й в другому шлюбі теж народився хлопчик, якого назвали Святославом. Перша дружина зараз живе за кордоном, а з другою Руслан пізнав справжнє щастя, про що свідчать сповнені любов’ю їх фотографії на сторінках у Фейсбук.
Згодом Руслан сам став підприємцем, переїхав на Прикарпаття та відкрив там власну майстерню. Після 24 лютого він не поїхав за близький кордон, а прийшов до лав місцевої територіальної оборони. Хоча він не служив раніше в армії, але у війську швидко набув майстерності, став снайпером і перейшов до спецпідрозділу, щоб бути на лезі військових дій.
Останнім часом його підрозділ боронив «дорогу життя» на Бахмут, щоденно відбиваючи шалений натиск ворогів. Немало їх побачив через свій приціл Руслан Демченко, але, на жаль, комусь він теж став ціллю. 7 травня він загинув від кульового поранення…
Без сина залишилась мати, без брата сестра, без чоловіка дружина, а без батька син.
Побратими приїхали в Бердичів провести свого товариша в останню путь, але нічого не розповідали про свої спецзавдання, мовляв одне слово «Бахмут» говорить саме за себе.
В залі будинку офіцерів знову звучали скорботні слова міського голови Сергія Орлюка та натхненні слова військового капелана Івана Цихуляка. А допомагав йому проводити панахиду інший капелан, який добре знав загиблого Руслана, і приїхав, подолавши під тисячу кілометрів до Бердичева.
Знову на кладовищі звучав Салют і Гімн, і до вчорашньої свіжої могили додалась сьогоднішня, на якою також замайорів жовто-блакитний стяг.