І хоча тіла загиблих одразу забрали з поля бою, але їх довго не могли ідентифікувати. Лише пізніше дружина впізнала Олександра по татуюванню, а згодом і експертиза ДНК (аналіз здавала мама військового) підтвердила результати упізнання. Поки бердичівлянин числився за документами «без вісти», в рідних теплилась надія, що на фронті сталась якась помилка і їх чоловік брат, син ще живий, але на минулому тижні остаточно оприлюднили результати експертиз, і цієї надії не залишилось.
|
|
Сьогодні попрощатись з загиблим Героєм до Гарнізонного будинку офіцерів прийшли дуже багато родичів, сусідів, друзів, однокласників, колег Олександра та всі, хто його знав і любив. А не любити його було неможливо, адже всі, хто сьогодні зібрався згадували найтеплішими словами його постійну посмішку, його веселу вдачу і його добре серце.
Олександр Аржевітін народився в Бердичеві. Сім’я, в якій в нього був ще брат і сестра, жила по вулиці Низгірецькій, але навчався він не в ближній чотирнадцятій, а в десятій школі, де в нього було безліч добрих друзів. З юних років в нього було два захоплення, які він проніс через все своє таке коротке життя. Любив мотоцикли і риболовлю, в якій був неперевершеним.
В будівельному училищі Олександр здобув професію столяра, але працював не завжди за своєю спеціальністю. Після строкової служби працював охоронцем на «Прогресі», оператором на ДП «Ритм», торговельним агентом в житомирській фірмі, оператором установки на «Сейф Глас Факторі» в Бердичеві, а потім монтером колії на Козятинській дистанції «Укрзалізниці». Саме з цієї посади він пішов на війну, хоча міг би оформити собі бронь.
Сьогодні провести в останній путь свого колегу прийшло багато залізничників, а його безпосередній начальник виголосив скорботну промову. Слова співчуття рідним і близьким висловила однокласниця Олександра, а командир підрозділу 30-ї бригади, який з кількома побратимами приїхав проститись з з Олександром Аржевітіним пообіцяв помститись за його смерть.
|
|
«Я не знав його в мирному житті, але я добре знав його як воїна. Він був завжди там, де найважче. Куди багато хто відмовлявся йти, він казав: «Я йду». Він завжди говорив, що тут на фронті він захищає рідний Бердичів, рідну сім’ю і рідний дім», - сказав командир.
Від міської ради цього разу виступав ветеран депутатського корпусу Василь Толочко, а панахиду правив протоієрей Євген Шимченко. Поки йшов траурний мітинг, на вулиці пустилась злива, але коли процесія вишикувалась для того, щоб останній раз провести загиблого воїна вулицею рідного міста, дощ перестав.
Під звуки військового салюту та Гімну України тіло Героя знайшло останній спочинок на військовому секторі міського кладовища, а над свіжою могилою невдовзі замайоріли жовто-блакитний стяг та прапор славнозвісної 30-ї механізованої бригади.
