Іван Кузьмінський народився 5 жовтня 1983 року у Бердичеві. З дитинства займався музикою у нашій музичній школі, навчався у 10 школі, пізніше здобув вищу освіту у Київській консерваторії, захистив кандидатську дисертацію, викладав і вчився у докторантурі, працював телережисером на дитячому телеканалі "Малятко TV". Завдяки своїй роботі зустрів кохану дружину з якою у них народилося двоє діточок. Він досліджував давню українську музику, його колеги розповіли, що він був єдиним, хто займався такими дослідженнями.
|
|
Із початком повномасштабного вторгнення Іван в перші ж дні пішов до ТРО та тримав оборону Києва, після чого опинився у 67-й окремій механізованій бригаді. Його знайомі розповідають, що він був надзвичайно талановитим, і хоч він був людиною мирної професії, але він не зміг стояти осторонь, коли в Україну прийшла біда. Іван мав надзвичайно сильний дух і таке ж сильне тіло.
Його колеги та студенти зазначило, що він Іван був простий, доброзичливий, приємний у спілкуванні, але мав велику жагу до справедливості. Він працював завжди ретельно і якісно, не пропускаючи жодної деталі, чого вчив і своїх студентів.
На військовому секторі міського кладовища своїми спогадами поділились і побратими, які приїхали провести в останню путь свого вірного товариша. Один з них розповів (чистою, правильною і виразною українською) про те, що у військо він потрапив повністю російськомовним, і саме Іван Кузьмінський став його вчителем з української. Він навчав не тільки лексиці, але й фонетиці, казав, що українська мова м’яка, а в якості прикладу зажди наводив слова «жити, шити, мити...», які назавжди тепер закарбуються в пам’яті про друга.
А ще була у Вані (так його називали чи не всі в підрозділі) дуже незвична здатність. Як тільки він почав сміятись, то спочатку з ним сміялись двоє-троє сусідів, потім десятеро, а потім і весь взвод півгодини міг захлинатись від реготу. Командир навіть не раз казав: «Кузьмінський, геть звідси, дай людям поїсти».
|
|
Інший військовий розказав історію, яка свідчить про героїзм і самопожертву Івана Кузьмінського. Одного разу під Бахмутом підрозділ почав відступати, Іван тоді нікого не просив залишитись на позиціях, але попросив залишити йому побільше зброї, кілька кулеметів, та гранатометів. І він кілька годин бігав з однієї позиції на іншу, вдаючи, що тут багато захисників, вистріляв всі патрони і всі гранати, а ввечері вийшов у розташування без єдиної подряпини, але дуже брудний і втомлений. І взагалі, він дуже захоплено ставився до зброї, старався всю її вивчити і опанувати. Спочатку взяв кулемет собі, потім гранатомет, а потім ще й снайперську гвинтівку просив, казав, я все освою, я з усього буду бити ворога...
На жаль, і його самого догнала в бою снайперська куля. Під Ямполем в Луганській області підрозділ заходив на позицію, а Іван Кузьмінський, командир розвідників, як завжди був попереду. 17 травня серце Героя перестало битись...
В черговий раз на кладовищі звучав салют і Гімн, а свіжа могила поповнила ряди, над якими майорять жовто-блакитні стяги.
