Зазвичай такі свята відзначають у великих селах, які є центрами сільських громад, але цього разу було все по-іншому. Сільський голова Скаківки, до територіальної громади якої входять ще села Хмелище та Журбинці, Борис Васильович Шлапак вирішив, що свято повинне відбутись у кожному селі, а не тільки у центрі громади. І ось у суботу по обіді до будівлі клубу потягнулись старі і малі.
Щоправда, спочатку черга вишикувалась біля сусідньої будівлі ФАПу, де саме в цей день і цей час розраховувалось за оренду паїв сільгосппідприємство відомої на всю країну агроолігархині Тетяни Засухи. Потім чоловіки з цієї черги переміщались до черги сусіднього магазину, а вже потім направлялись до клубу. Добре, що всі ці головні соціальні об’єкти у Журбинцях розташовуються фактично на одній площі.
На вогні варилась рибна юшка, у місцевого пасічника,на жаль, ніхто не купляв мед, бо дітям раз по раз дорослі купували на честь свята пачки чіпсів, а потім і солодку вату від самого телевізійного героя в «мільйон вольт», але дійство чомусь не розпочиналось.
І лише згодом люди зрозуміли причину затримки, адже на запрошення сільського голови до них на свято завітав народний депутат України Олександр Ревега, а спізнився тому, що відвідував перед цим громадську організацію інвалідів, де йому не встигли розказати про свої біди та прохання.
Ведучі святкової програми розповіли присутнім, що перша згадка про Журбинці датується 1595 роком, коли воно згадується у довгому списку маєтків Тишкевичів. А шляхтич Журбинецький, який тут жив, можливо, і дав ім’я населеному пункту, яке не змінювалось протягом більш ніж чотирьох століть.
Борис Шлапак у своєму вітальному слові нагадав, що і він народився у Журбинцях, і жінку взяв з цього чудового села, а щодо історії поселення, то висловив думку, що крапку щодо річниці заснування села ставити рано. Нещодавно в околицях Журбинець знайшли римські монети, виготовлені ще до нашої ери, та монети, датовані шостим століттям нашої ери, тобто у цій мальовничій місцевості люди живуть значно довше, ніж чотири століття. А ще згадав часи, коли він працював агрономом у місцевому господарстві, то любив бувати у Журбинцях, бо тут завжди працювали разом і завжди співали при цьому.
Олександр Ревега ще раз вибачився перед присутніми за запізнення, побажав жителям Журбинець здоров’я і щастя і не міг нарадуватись талановитими артистами, які вже розпочали концертну програму. «Звідки ви привезли артистів», – запитував він у сільського голови, і дивувався, що той відповідав йому: «Всі свої, Скаківські та Журбинецькі…». А людям побажав, щоб такий самий гарний настрій, який є у них сьогодні на святі, супроводжував їх повсякчас.
У перерві між чудовими концертними номерами вітання односельчан розпочали з подарунків тим, хто пройшов через АТО, від СТОВ «Урожай». А ще подарунки отримали наймолодший та найстарший учасники свята, сімейні пари, які відзначили срібне та діамантове весілля, володарями трьох премій стали переможці конкурсу на найкраще подвір’я та дві багатодітні родини. Не забулий тих односельчан, кого за ударну працю було нагороджено орденами і медалями.
Порадував земляків своїм поетичним словом і голова спілки письменників Житомирщини Михайло Пасічник, який зростав у сусідньому Половецькому. Він майстерно заримував чи не всіх відомих у Журбинцях та у сусідніх селах людей. (нижчеі друкується повністю)
Одним словом, День села у Журбинцях видався на славу, а щоб придумати наступне свято та зробити його оригінальним, організаторам прийдеться добре постаратись, адже глядачі нині пішли дуже перебірливими Та думаю, все це вдасться, адже що-що, а святкувати внас ще не розучились.
Я ЦЕ СЕЛО ЛЮБЛЮ…
(На день Журбинець)
Я це село люблю із сімдесятих,
Піввіку, півстоліття вже, гай-гай!
Ходити до Безручкової хати
Почав в сімнадцять літ своїх, вважай.
Дівчата мали тут свої принади,
І їх любити ну сам Бог велів!
Семен, Сікорський, Циган і Канада
Були найперші хлопці на селі.
У душах квітли мрії молодії,
Підлогу в клубі пробивав каблук,
Поплакував баян в руках Надії
Із прізвищем зажуреним Плаксюк.
Було кіно дивитися тут любо,
Ще й чути щось попри хлоп’ячий крик,
Лушко нас оженив у цьому клубі
Із Галею, як бачите, навік!
І хоч той клуб нагадував руїну
Підперту й небезпечну, караул!
Механік Паша віз нову «картіну»
І пам’ятник обкошував «під нуль».
Ще вуликом була в ті роки школа,
Був у дітей ще перед нею страх,
Й проворно-мускулистий Толя Льолів
Показував їм стойки на руках.
Глузуючи над молодим поетом,
Що в Журбицях косив ще й свій покіс,
І Пежа, й Хронь, й сімейство Рифаретів
Ходили із рушницями у ліс.
Павлуша в кузні розпікав горнило,
Клепав у ній прості сільські дива,
Й боялись всі Альоши-бригадира,
Що коні і давав, і не давав.
Народ же тут орав, садив і сіяв,
Збирав, ховав у схрони і льохи,
І відзначав гуртом усі події,
Й перекривав солом’яні дахи…
Сокорчуки, Гуменюки і Руді,
Шашкевичі, Дмитренки, Вовнюки,
Кравці і Параваєнки – всі люди
Трудом вінчали всяк свої кутки.
На вулицях із назвами простими
І всенароднознаними вони
Втішались на городах жнивним димом
Й чекали при димах зими – весни…
І Пісенки, і Плаксюки з Вовками,
І Шаповали, і Казмірчуки,
Й Семенюки, звичайно ж, з Марчуками,
І Тимченки, й усі Рибачуки, –
І Хомичі, і Кравчуки, звичайно ж,
І Мацюки, і, звісно ж, Мулярі,
І Свистуни – і днями, і ночами
Вони не полишали своїх мрій
Про щастя, про здоров’я і достаток,
Про добру долю внуків і дітей…
А як Тимошик ставив скраю хату –
До неї потягнулось сто людей…
Збирали люди в кошики і сумки
В Коденщині грибочки нашвидку,
Із Вовком Василем було не сумно
Усякі ролі грати в драмгуртку.
Лужко, Яцюк, Сідлецька і Софія –
Акторами були ну хоч куди,
Всі цілувалися десь в третій дії,
І не було ні горя, ні біди.
Йшли на вистави з ферми й магазину,
Усім цікавим дійство те було,
Й талантом щирим Федорівни Зіни
Втішалося усе либонь село.
У Тихомирових все тихо й мирно
Було завжди, в усі-усі часи,
Захаров-фельдшер (вет) був добрим, щирим,
І лікувала Ніна геть усіх.
… Ходила доля тут не завше прямо,
Були й тривоги, і журба, і біль,
Обійстя сліпо дивляться шибками,
За котрими ні сміху, ні весіль.
В селі дні посівні і обмолотні
У тиждень влазять – все тут роблять вскач,
Й три сотні жителів у нім сьогодні
Немає, хоч обурюйсь, а хоч плач.
Сумує у гайку кленовім школа –
Уже й не школа – пустка, далебі,
Лише хатинка, де Мурзенків доля
Колизь ліпила затишок собі.
Гриби і фрукти сушаться на деках,
ДзьобАють кури лободу в росі,
Клуб, магазин, ФАП і бібліотека
Оце й культурні заклади усі.
Завклубом тут Наталія Доманська,
А Леся кличе всіх в бібліохрам.
Й Павло гукає в магазин – будь ласка,
Тут і продукти, і всілякий крам.
На ветлікарні Середюк всім радий,
Він знає від хвороб всі сто вакцин,
А Гуменюк Наталія при ФАПі
І втішить вас, і піднесе новин.
Усяк у цім селі своя людина,
Тут навіть дачниць не своїх нема,
І баба Женя у лиху годину
Вас втішить словом Божого письма.
Тут соловей співа, кує зозулька,
А в заставкОвій тихій стороні
Є невипрАвна оптимістка – Юлька
І муж її – так, Бето! – при коні…
Рахмелик, шеф-Сашко – й вони вже давні,
У кожного чимало планів, справ.
Ох, журбинецькі земляки ж ви славні!
Не всіх я возвеличив і назвав…
Село це – вічна й світла моя тема,
А люди, що сьогодні тут зійшлись, –
І пісні варті, варті і поеми,
Не ставлю крапки. Допишу колись!
Михайло ПАСІЧНИК