«Синє сяйво очей, сильний голос, енергійне звучання пісень, простота, душевність і незвичайна жіночість… Коли вона з’являється перед слухачами, кожен бердичівлянин знає, що на сцені Тетяна Щенявська! І шириться, розквітає барвистими фарбами пісня, з якою ця гарна і талановита людина не розлучається п’ятдесят років.
Солістка міського Палацу культури імені Олексія Шабельника любить життя і цінує кожну його мить… Пройшовши та подолавши багато випробувань, Тетяна Щенявська з щирістю та теплом продовжує дарувати людям радість. А дали натхнення рідна Олевщина, де народилася і провела дитинство, річка Уборть, долина з синім цвітом льону. Ніжний, вже не по-дитячому сильний голос вплітався у шумовиння дерев, спів птахів, в дзюрчання струмочка. «Валенки, валенки, да не подшиты стареньки…» «Ну чисто тобі Русланова», – говорили односельці.
Гордилася своєю маленькою співачкою вся родина, яка була сама співучою, особливо бабуся, бо ростила, пестила, немов квіточку, свою онучечку, дала перші ази музичної науки. Вона лікувала людей різними цілющими травами, а тому збирати їх часто брала до лісу маленьку Тетянку. І там впліталися у верховіття дерев їхні пісні, бадьорі і ніжні, як сама природа. А тому найулюбленішими для Тетяни Федорівни є вони про рідний край, про рідну матусю, на долю якої випали нелегкі воєнні роки.
В 37-му репресували батька. Поневіряння… Та не зігнула біда стійкої натури Марії Леонтіївни. Коли сусід, який по завданню партизанів служив поліцаєм, допоміг викрасти восьмеро білоруських дітей з концтабору, що знаходився неподалік, разом зі своєю мамою полікували їх, обігріли, оточили теплом і любов’ю. А потім разом змушені переховуватися, бо хтось повідав про те німцям. Усі врятовані діти повернулися в рідні родини, які вже втратили надію, що колись ще побачать своїх доньок та синочків. А після війни знову приїхали в наші краї, щоб подякувати своїм хоробрим рятувальникам, які ціною свого життя врятували їхнє.
Мабуть саме тому, згадуючи розповіді, так проникливо звучать у виконанні Тетяни Щенявської пісні про війну. Потім сім’я переїхала до Бердичева. Тут Тетяна закінчила першу школу, педагогічне училище, отримала направлення на Донбас, в Горлівку. Коли повернулася додому пропрацювала 27 років в дитсадку №23 вихователькою.
Вчила дітей розумному, доброму, вічному. Ще й понині її вихованці пам’ятають, як співала Тетяна Федорівна дитячі пісні, колискові. Впродовж всього життя супроводжували вони і її четверо дітей, дев’ять онуків. Донька ж Інна перейняла у матусі дар божий любов до вічно невмираючої пісні. І весь час Тетяну Федорівну супроводжувала. Вона була її джерелом натхнення. Спочатку в ансамблі районного Будинку культури «Ладомир», потім в хорі ветеранів війни і праці при міському Будинку культури, в ансамблі «Бердичі».
В свій час, коли в Бердичеві проходив обласний огляд художньої самодіяльності, великий поціновувач пісні Іван Сльота дав високу оцінку голосу Тетяни Щенявської і навіть запросив до свого колективу. Та на заваді стали сімейні обставини.
Більш ніж п’ятдесят років невтомної праці на сцені. П’ятдесят років пошуку того, що робить людину особистістю в мистецтві. І цей пошук не залишився непомітним. Пісні у виконанні солістки хору завжди сприймаються на «біс». Без них не обходиться жодне велике свято. Вона учасник і дипломант багатьох конкурсів та фестивалів міського, обласного, республіканського і навіть міжнарод ного рівнів. Варто лише назвати: «Сонячні кларнети», «Лесині джерела», «Сорочинський ярмарок», «Мамина вишня»…
Її спів радує працівників соціальної сфери, сільського господарства, машинобудівників, госпіталю ветеранів війни та праці, підопічних територіального центру соціального обслуговування пенсіонерів та геріатричного пансіонату. Тетяна Щенявська отримала нещодавно заслужену нагороду в номінації «Найкращі в культурі» на Церемонії відзначення перемог і досягнень, здобутків бердичівлян під назвою «Люби своє місто».
«Бердичів місто чотирьох культур – української, російської, польської та єврейської, а тому вважаю, що саме цими мовами і повинні звучати мої пісні, – говорить Тетяна Федорівна. – Вони – то моє життя». В її репертуарі: «Молитва за Україну», «Ой ти, місяцю», «Зеленеє жито», «Дунаю, Дунаю», «Мамина коса», «Ой на горі, на високій», «Ой я знаю, що гріх маю», «Чорні очки», «На калині мене мати колихала», «Гей у вишневому саду», «Ах судьба моя, судьба», «Широка река», «Ворожи, не ворожи», «Венский вальс», «Алеша», «Подари березка» та інші.
Тетяна Щенявська справжній пропагандист української культури за кордоном. Коли народився внук, поїхала до доньки в Німеччину (там вона знаходилась з чоловіком військовослужбовцем). Якраз тоді проходив огляд художньої самодіяльності військових частин, у якому взяла участь і наша землячка. І, як пам’ять про це, почесна відзнака.
У складі делегації Бердичева Тетяна Федорівна сім разів побувала в Польщі, в містах побратимах Сєдльці та Яворі. Зокрема, в останньому під час проведення ярмарку, залюбки слухали тисячі поляків пісні: «Приймаченько», «Ой на горі, на високій». А губернатор міста вручив «пані, що має моцний голос» наручний годинник та інші дарунки. Найвищий авторитет митця – то його визнання, вміння дійти до душі кожного слухача, змусити заграти струну радості і печалі.
Ми забуваєм прикрощі і рани,
І серце огортається в тепло
Як чуєм спів Щенявської Тетяни
Про Україну, батька, про село.
Природа дарувала чистий голос,
А матінка посіяла зірки,
Тому й вдалася доля повний колос,
І вік її не міряють роки!
Ці рядки із вірша бердичівського поета Анатолія Кондратюка в повній мірі характеризують прекрасну жінку щедрої душі, з добрим, відкритим серцем, яку земляки різного віку з теплотою називають «наша Таня». А це і є найвищим визнанням!
25 листопада Тетяні Щенявській виповнилося 75 років, з чим її і вітають рідні та друзі.