Театральна п’єса під такою назвою була написана російською драматургинею Надією Птушкіною ще в середині дев’яностих років минулого століття. З того часу була поставлена в десятках російських театрів та в деяких українських. А вчора цю народну комедію побачили і бердичівляни.
На сцені оновленого “Музично-драматичного театру на Європейській” її представив Київський театр російської драми імені Лесі Українки, а головні ролі (а інших там просто не було) виконали наша знаменита землячка, народна артистка України Наталя Кудря і народний артист України та заслужений артист Російської федерації Віктор Сарайкін, який найбільше запам’ятався українським глядачам роллю батька президента Голобородька у фільмі «Слуга народу».
Сюжет вистави досить простий, хоча саме для того, щоб добре зіграти прості речі, акторам доводиться викладатись на повну. Москва, дев’яності роки, обстановка радянської квартири, і вже з перших хвилин першого акту дружина намагається сказати чоловіку таку просту і таку складну фразу: «Я ухожу!». Чоловік не чує її за коментарем спортивного матчу, не сприймає її за обіднім столом, не бере до уваги навіть тоді, коли бачить спаковану валізу. Вона хоче довести йому, що щиро його кохала, а він не розуміє, про що вона говорить.
Дружина нагадала ( а вірніше вперше розповіла) обставини їхньої першої зустрічі. Коли вона була бібліотекаркою в гуртожитку і до неї прийшов молодик за книжкою про Болгарію (яка потрібна була йому, що закрутити інтрижку з болгаркою). Вона з усього міста зібрала всі книги про Болгарію і, не дочекавшись, коли він прийде за ними, сама занесла йому до кімнати. І коли так само не дочекавшись, через місяць прийшла книги забирати, залишилась у кімнаті до ранку… А вже через сім місяців її мама зателефонувала йому, повідомивши, що в них буде син, що йому потрібно іти до ЗАГСу, і він пішов… Взаємні претензії закінчуються наприкінці першого акту тим, що дружина ледь втихомирила чоловіка газовим балончиком.
Але й у другій частині фразу: «Я ухожу», глядачу чують знову і знову, та тепер адреса цього «уходу» набагато конкретніша – італійський багатій, господар власного замку зве жінку до Пізи та пропонує їй руку і серце. Бібліотекарка переодягається у вже подарований одяг синьйори, але все намагається зрозуміти, чи кохав її хоч колись її чоловік. І коли, нарешті, вона докопується до цього розуміння, то запізнюється на літак і залишається в Москві.
Назва вистави «Пізанська вежа» не тільки пов’язана з домівкою «казкового принца», але й символізує почуття, які падають-падають, але все-таки не щезають.
Гра акторів на сцені була беззаперечно професійною і яскравою, але через сюжет я собі не раз згадував аналогічні історії про «загадочную русскую душу», і відчував, що такі сюжети в нашому сьогоденні вже давно поступились історіям про практичну європейську ідентичність.
Та, як би не було, повна зала бердичівських глядачів (цього дня сюди прийшли цілими колективами магазинів, підприємств та установ) щиро аплодувала артистам, міський голова вручив великий букет квітів землячці (іноді здається, що лише для цього і організовуються вистави), а у відповідь Наталя Кудря загадала, що росла «в этом городе», приїздила «в этот город», її син, нині голова Верховної Ради, жив «в этом городе», і вона дуже дякує Василю Костянтиновичу (меру «этого города») за театр.