|
|
Читайте нас на Telegram // Facebook // Підтримати РІО //
Саме так проходив вечір п’ятниці у кількох сотень чоловіків та жінок (при чому чоловіків було значно більше), які завітали до театру на Європейській, щоб послухати живого класика пострадянського постмодерну.
Важко собі уявити, що на великій сцені театру буде достатньо столу з лампою, і за ним дядька, який щось читає з листочків, щоб тримати в тонусі та гарному настрої стільки часу стількох людей. Адже, в бердичівській традиції на сцені повинно бути завжди багато, дуже багато артистів, які співають, танцюють чи говорять.
Але тут глядачі (а якщо точніше, слухачі), вслухались в кожну фразу сказану в мікрофон і згадували, хто прочитані раніше твори Подерв’янського, а хто знайомі діалоги, які можна було почути раніше, чи почути хоч зараз на вокзалі, в магазині, в електричці, чи ще десь. А якщо й не цілі діалоги, то "сполучні" слова у них, адже цей автор і відрізняється від десятків і сотень інших «крапателів» текстів тим, що він їх не прикрашає, а відтворює так, як вони звучать у житті.
Саме тому і звучать його твори надзвичайно щиро, а матюки органічно вписуються в стрічку розповідей. Так, його спогади про службу в радянській армії, щедро приправлені автентичними словечками замполітів і старшин, враз ніби перенесли на кілька десятиліть назад, адже саме так вони і говорили.
|
|
Та й нині не обходяться без них ні на фронті, ні в тилу. Це життя. І саме таке життя без прикрас описує в своїх текстах Лесь Подерев’янський, і судячи з накладів його книг та заповнених залів, така відвертість знаходить своїх поціновувачів.
