Вівторок, 16 Серпня

  • Dimpokrivli

                                                                                          Ми у  Facebook

В пам’ять про Героя, бердичівлянина Андрія Полторакіна: в його очах – усе небо, а в серці – родина та Україна

Герої не вмирають… Вони просто йдуть у небеса. Вони у думках, серцях і пам’яті. Їх душі спалахують зірками, осяваючи нам шлях тихим світлом… Бердичівлянин Андрій Полторакін не дожив до свого 44-річчя лише декілька днів. Сержант загинув під час обстрілу Житомира, виконуючи військовий обов’язок… В його очах назавжди залишилося небо, а в серці – родина і Україна…

Є люди, які народилися, щоб дарувати іншим тепло своєї душі. Вони чесні з собою та оточуючими. Вони звикли відповідати за власні слова та вчинки.  І питання: «Якщо не я, то хто?» – є незмінним правилом життя. Цей нарис – про  миролюбну і доброзичливу людину, яка стала воїном, щоб захищати свою Батьківщину.

Ще з дитинства на все мав свою точку зору…

Poltorakin 2

Коли Андрій Полторакін був зовсім маленьким і ходив у дитячий садок, як вся малеча, читав вірші та співав на святкових ранках. На фотографіях тих років – світловолосий хлопчик із серйозним поглядом розумних очей. Ставши дорослим і дивлячись на свою світлину у військовій формі, згадує мама, Валентина Станіславівна, син жартував: «Коли я служив в армії…» У спогадах рідних – різні епізоди та миті, які важливі і завжди значущі: «У шкільному дитинстві, коли йшов вулицею, Андрій зупинявся біля кожного собаки та говорив із ним, як із людиною: «Привіт, Серік». І повідомляв, що це його  знайомий собака. «Коли вже підріс, до нас часто приходили його друзі – хороші, кмітливі й добрі – правильні, – ворушить сторінки минулого мама Андрія. – Син був розумний та скромний. Якщо ставив мету, то прагнув її досягти. І намагався не виділятися серед інших… У нього була дуже гарна посмішка…» Андрій Полторакін усміхався життю, і воно відповідало йому взаємністю на всіх етапах шляху… І все виходило, за що б не брався, все йшло на лад. Брат із дитинства мав загострене почуття справедливості, говорить старша сестра Тетяна Василівна: «Був доброю та чуйною людиною і водночас – принциповою та чесною. Гарний і люблячий син, чоловік та брат. І турботливий хрещений моєї дочки Наталії. Постійно допомагав батькам. Ще в школі мав багато друзів. Міг дати гарні поради, до яких усі прислуховувалися. З ним було цікаво спілкуватися, вмів підтримати бесіду з будь-яких питань, розрядити ситуацію та підняти настрій. Брат зберіг свою дружбу з тими, з ким разом навчався…» «Так, почуття справедливості в Андрія було сильно розвиненим, – підтверджує Олександр Лисюк, чоловік Тетяни Василівни. – Коли почалося російське військове вторгнення в Україну, він був готовий із перших хвилин йти захищати Батьківщину. В Андрія завжди було чимало планів щодо теперішнього і майбутнього сім’ї, різних ідей із розвитку бізнесу. Хотів створювати і реалізовувати. Займався торгівлею, але мав велике бажання сам виробляти те, що потрібно людям. Цікавився науковими відкриттями, новими технологіями, проблемами політики та ідеології. Прагнув максимально розширити свої світоглядні горизонти. Критично ставився до аналітичної інформації і мав власну позицію». Не може змиритися з загибеллю Андрія Полторакіна його хрещениця Наталія: «З дитинства був для мене опорою, прикладом і порадником – справедливим, чесним та щирим. Я ділилася з ним найбільш важливими своїми кроками, цінувала його бачення ситуацій… Він допомагав вирішувати всі питання. Для мене свята завжди асоціювалися з часом, проведеним у родинному колі. Андрій приділяв кожному увагу, намагався зробити так, щоб усім було добре. Це залишиться в пам’яті…»

Poltorakin 2

Наталія Рибак, директор НВК № 10, де з першого по 11-й клас навчався Андрій Полторакін, розповідає про талановитого в усьому і не за роками серйозного випускника освітнього закладу: «Школу закінчив у 1995-му році, отримавши майже з усіх предметів відмінні оцінки. Це був дуже вихований, ввічливий, старанний та відповідальний учень. І надійний. Що б не доручили – обов’язково виконував. Позитивна, золота дитина, якою можна тільки пишатися». Вчитель БМЛ № 15 Олена Ковшик, колишня однокласниця Андрія, відгукується про нього лаконічно та ємно: «Хороша людина. Справжній друг. Завжди приходив на допомогу. Об’єднував увесь наш клас».

Після школи Андрій Полторакін служив у Збройних Силах України. Повернувшись до Бердичева, вступив до машинобудівного коледжу (БКПЕП). Згодом закінчив ЖДТУ (нині Державний університет «Житомирська політехніка»), отримав вищу освіту за спеціальністю «Менеджмент». Певний час працював у Києві, в будівельній компанії. А потім приїхав до рідного міста…

Poltorakin 2

Poltorakin 2

Poltorakin 2

Створені одне для одного, яким послано бути щасливими разом…

Ірина та Андрій були знайомі давно, але зустрічатися двоє бердичівлян почали у 2007-му. Майже 15 років разом, 15 років щастя… У них було багато спільного – інтереси, вподобання, заняття підприємницькою діяльністю, і навіть очі – сині-сині, наче небо. Одинадцятирічна донечка Настенька дуже схожа на батька, учениця НВК № 4 – відмінниця і постійно отримує Похвальні грамоти. Під час дистанційного навчання тато Андрій допомагав дочці з англійською, математикою, інформатикою та історією. Мама Ірина консультувала з інших предметів. А ввечері, перед сном, по черзі розповідали донечці казки чи співали… Жінка згадує різні приємні моменти з мирного життя, спілкування з улюбленим чоловіком, його ніжну турботу і не може стримати сліз: «Андрій не дозволяв нести важкий пакет із продуктами з магазину чи питну воду в бутлях… Вирішував комунальні проблеми. Він йшов назустріч  усім, хто потребував підтримки. Моїй мамі, Марії Олексіївні, допомагав із ремонтом. Був дуже порядним та чесним. Не падав духом і завжди посміхався. Вірив у Бога. Жив за принципом: «Треба все чинити по совісті. І починати з себе…» І все робив без зайвого пафосу. Його батьки, Валентина Станіславівна та Василь Давидович, виховали чудового сина – захисника родини і Батьківщини. Таких, як він, у цьому світі більше немає…» Андрій придбав електросамокати, і вони постійно їздили до батьків чи на природу… Подружжя все робило разом: обидва Полторакіни працювали на ринку та всією сім’єю щоліта відпочивали в Єгипті… Читали книжки, відзначали родиною святкові події… Він дарував дружині вишукані троянди… А в квартирі нині квітують орхідеї, якими привітав свою другу половинку в один із святкових днів… І раптом всі плани перекреслила війна. Коли 24-го лютого вони почули про початок повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, Андрій одразу вирішив піти добровольцем захищати Україну: «Якщо не я, то хто?», але наступного дня отримав повістку з військкомату. Дружина Ірина Михайлівна пам’ятає, як одного разу він сказав: «Кожна дитина спитає свого тата: “А що ти зробив для Перемоги?”».

Poltorakin 2

Poltorakin 2

Якщо не я, то хто?

Перед очима Ірини знову постають епізоди, наче кадри стрічки… Швидко збирали необхідні речі, перш ніж чоловік відправився на місце збору. За звичкою жінка подивилася в вікно. Андрій з’явився у дворі і, як завжди, підбадьорливо помахав рукою… Він був переконаний: війна триватиме недовго, адже чимало чоловіків пішли добровольцями, щоб зі зброєю в руках захищати свою країну. Двадцять восьмого лютого Андрія Полторакіна призвали до лав Збройних Сил України, він проходив військову службу у Житомирі на посаді інструктора навчального взводу навчальної роти навчального батальйону… Телефонував щодня і заспокоював: «Усе буде добре». Восьме березня 2022-го року... Ірина знову й знову прокручує в пам’яті по годинах, по хвилинах той день. У вівторок уранці Андрій зателефонував та привітав усіх рідних зі святом. Донечка Настя не почула дзвінка і засмутилась, але ввечері тато набрав її мобільний номер та сказав теплі слова. Згодом знову привітав кожну жінку окремо і надіслав дружині повідомлення. Наступного дня дзвінків від Андрія вже не було… Рідні до останнього сподівалися: ось-ось подасть звістку про себе. Десятого лютого, зателефонувавши на номер чоловіка, Ірина почула незнайомий голос, який повідомив: Андрія немає в живих… Коли його привезли додому, дивилась і не вірила. Здавалося, що коханий просто заснув… Не передати словами горе матері, біль рідних, тугу всіх, хто знав Андрія… Тринадцятого березня йому мало виповнитися 44…

У п’ятницю 11-го березня Бердичів прощався з загиблим Героєм… І прийшли його численні друзі, щоб провести захисника України в останню путь. Сотні містян схилили голови у скорботі…

Андрій Полторакін любив життя і жив, вдихаючи життя… Він мріяв про те, як підросте дочка та отримає гідну освіту, мріяв про майбутніх онуків, яких повезе на море. Планував, сподівався, прагнув і підтримував рідних, друзів та колег, широко посміхаючись… Саме таким він і закарбувався в пам’яті бердичівлян – гарний, розумний, упевнений у собі, справедливий і сміливий – справжній захисник родини, України, мужній оборонець землі української.

Герої не вмирають, їх душі проливаються світлими краплями дощу, щоб прорости квітами. Вони в нетлінній пам’яті і дивляться на нас із висоти з любов’ю, надією та вірою: і будуть мир та спокій в Україні, і принесуть птахи на крилах радість Перемоги. Пам’ятаємо тих, хто пішов у вічність. Пишаємося, вшановуємо, доземно вклоняємося…

Вікторія Кучерява

Фото – з архіву родини Полторакіних

Poltorakin 2

Асоціація Незалежні регіональні видавці України
New Democracy Fund
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації грантового проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.

Відео

bazar 800

  • asenposlugi1
  • pamyat
  • kilimi200 100
РІО Бердичів
 
Видання "РІО Бердичів"
Головний редактор: Олександр Доманський
Адреса: вул. Свободи 6 м. Бердичів,
Житомирська обл., 13300 Україна
Телефони редакції: 
04143 4-12-39, +38096-256-67-50
Веб сайт: 

Використання будь-яких матеріалів, розміщених на сайті, дозволяється за умови посилання на "РІО-Бердичів". Для інтернет-видань – обов'язкове пряме відкрите для пошукових систем гіперпосилання. Посилання має бути розміщене незалежно від повного або часткового використання матеріалів, в підзаголовку або в першому абзаці матеріалу. Редакція "РІО Бердичів" не несе відповідальність за матеріали авторів розділу “Блоги”.