Мова не за те, що на педагогічну конференцію, яка щорічно проходить у міському палаці культури не запрошували батьків. Адже, вчителі, та інші запрошені на захід бердичівляни теж є батьками чи навіть дідусями і бабусями. Так, навіть міський голова з трибуни признався, що він іде нині в перший клас, як і секретар міської ради Юлія Лефтер.
Мова про те, що в офіційному освітньому процесі дуже мало є форм, в яких інтегруються зусилля педагогів шкіл чи позашкілля та батьків їх вихованців. Такими формами найкраще могли б бути екскурсії і туристичні походи, але на жаль їх в наших школах дуже і дуже мало.
Ну, де в нас перетинаються батьки і школа. Дехто приходить до закладу лише один раз, коли пише заяву на прийняття дитини на навчання, дехто приходить потім на батьківські збори, і найбільш «продвинуті» батьки кілька разів приходять на якийсь концерт за участю їхньої дитини. Ой, ледве не забув, щомісяця внески в фонд школи та фонд класу всі справно роблять.
Раніше батьки щороку приходили влітку парти мити та ремонт в класі робити, а тепер так практика не застосовується. От і виходить, що знайомляться між собою батьки однокласників лише на випускному вечорі.
Винятками в описаному процесі є мами і бабусі вихованців різноманітних танцювальних гуртків та окремі татусі юних спортсменів. Вони їм одяг чи форму прасують та приносять і терпляче сидять у коридорах МПК, ЦПО чи спортшколи, чекаючи, поки закінчиться репетиція чи тренування.
Але, повернемось до конференції. О дев’ятій годині ранку площу перед МПК зайняли скромні бюджетні легковики, а величезна зала міського палацу культури заповнилась гарно одягненими жінками. Чоловіків можна було порахувати на пальцях двох рук.
Завіса піднялась, і перша пісня, яку почув вчительський загал у виконанні так само феміністичного дитячого колективу називалась «Літай». А якщо взяти до уваги, що останньою піснею заходу була композиція «До зірок», то можна символічно вважати, що вся конференція відбувалась десь між хмарами.
Після коротесенької доповіді Світлани Володимирівни Басюк, яку на сцену вивели за руки двоє малюків, всі присутні дивились чудовий фільм про великі досягнення і високі здобутки. Все було в ньому: і дитсадки, і школи, і особливі заняття з особливими дітьми, і майстерні педагоги та їх методична активність, і потуги міської влади по підтримці та розвитку галузі. Але чомусь на жодному фото чи відео не було батьків, як учасників освітньо-виховного процесу. Саме це мене надихнуло на заголовок та перші абзаци цієї статті.
У перервах між вокально-хореографічними композиціями провели три раунди вручення грамот. Перший раунд, найголовніший, бо грамоти вручав сам міський голова. І найпершою на сцену закликали директора НВК №10 Наталю Іванівну Рибак та вручили їй золоту медаль та кілька дипломів і грамот. Другою на сцену піднялась директор гуманітарної гімназії №2 (до слова, незабаром з назв шкіл зникнуть слова колегіум, ліцей чи гімназія –авт.) Ірина Юліанівна Толочко, яка отримала грамоту Бердичівської міської ради. Такою ж відзнакою нагородили завідуючу дитсадком №22 Ганну Володимирівну Шафранську.
Далі Василь Костянтинович вручив ще 11 подяк і грамот від Міністерства освіти, інституту вдосконалення вчителів, науково-дослідного інституту українознавства та національного еколого-натуралістичного центру. Ну і виголосив невеличку промову, в якій знову, як і минулого року, пожурив начальника відділу освіти за те, що вона пробує на такому заході хоч щось сказати серйозного.
В другому раунді дипломи від інституту післядипломної підготовки за участь у виставці «Сучасна освіта Житомирщини – 2018» роздавали вже заступник міського голови з гуманітарних питань Валентина Василівна Адаменко та секретар міської ради Юлія Олександрівна Лефтер. Для отримання таких відзнак на сцену запросили аж 32 педагога.
Ну і третє нагородження довірили відразу трьом корифеям освітянської громади – безпосередньо начальнику управління освіти, завідуючій інформаційно-методичним центром Наталії Анатоліївні Гриченко та голові педагогічної профспілки Анжелі Микитівні Цвєтковій. Вони видали 7 грамот від обласної профспілки, 11 грамот від управління освіти окремим вчителям та вихователям та 5 грамот педагогічним колективам, а також подякою відзначили двох методистів інформаційно-методичного центру.
Тривали ще пісні і танці, та найбільше емоцій у присутніх викликала сценка у виконанні самих вчителів. Вони талановито обіграли кілька анекдотів на педагогічну тему та заспівали пісню про свою нелегку долю. А розчулились вчителі від відеопривітань, які їм передали випускники минулого навчального року, які нині навчаються в кращих вишах України.
На цьому конференція завершилась, а ось на тему кращих учнів хотілося б ще поміркувати. Дивлячись такі прекрасні фільми, слухаючи такі прекрасні пісні, можна подумати, що дійсно у нас все прекрасно і чудово. Але якщо спуститись з хмар, то видно, що кримінальних новин значно більше, ніж будь-яких інших. І де ж беруться ті крадії, алкоголіки, наркомани і навіть вбивці. Невже їх сюди привозять з іншої планети чи з іншої країни?
Як на мене, більше потуг КОМУНАЛЬНОЇ освіти та виховання повинно бути направлено саме на нижній сегмент освітньої піраміди. На тих, хто ніколи не перемагає в олімпіадах, не представляє школу на змаганнях, не танцює і не співає. Саме їм потрібно показати такий подальший життєвий шлях, щоб не горілка, пиво чи наркотик стали їх друзями до смерті. Їх треба готувати до сімейного життя, до будівництва чи обслуговування власного житла, до культурних розваг, до чистих вулиць та ще багатьох-багатьох компетентностей (як модно нині говорити).
А для того, щоб батьки не витрачались на репетиторів для тих, хто займає перші місця на конкурсах і олімпіадах, буде цілком достатньо одного профільного ліцею на місто. І він може бути не тільки комунальний чи державний.
Розумію, що більшість вищеперерахованих тверджень досить дискусійними, але на жаль, за грамотами, танцями і «кінами», для дискусії у педагогів не вистачає ні часу, ні наснаги.