Четвер, 8 Грудня

Бути вчителем написано на роду: три історії любові до обраної справи…

30 вер. 2022 Вікторія Кучерява

Коли в календарі вперше з’явився День учителя? Ідея свята виникла в багатьох країнах у XIX столітті. З ініціативи ООН у 1994-му році воно визнано на міжнародному рівні. Саме тоді у Незалежній Україні було встановлено відзначати День працівників освіти у першу неділю жовтня. Для героїнь цього нарису одне з найбільш шанованих професійних свят є до того ж сімейним – вони народилися на початку золотавого місяця. 

Читайте нас на Telegram // Facebook // Підтримати РІО //

На своєму життєвому шляху людина може не зустріти дипломата, конструктора, геолога або ж астронома. Але в усіх епохах кожного супроводжує вчитель. Ці короткі розповіді – історії любові до школи, до обраної справи…

Марина Валентинівна Панчук: «Вчителюю з перших днів Незалежності України…»

Panchuk0

Вона народилася, коли жовтень відкрив свою першу сторінку. Улюбленим заняттям у дитинстві була гра в школу. І не інакше, адже мама Анжела Микитівна – вчителька, а стопки зошитів на столі – звичний атрибут життя маленької дівчинки, якій дуже кортіло їх перевірити. Менший братик Василь також був учасником домашніх «уроків». До речі, обидві дитини народилися в один день із різницею в декілька років. А згодом отримали педагогічну освіту.

Panchuk1Ще школяркою Марина вирішила стати вчителькою. З задоволенням опікувалася молодшими учнями: разом гралися, проводили змагання та різні конкурси. І після закінчення школи випускниця подалася до Житомирського державного педагогічного інституту ім. Івана Франка, обравши філологію. Її вчительський шлях розпочався у Незалежній Україні, з 1991-го року. Добре пам’ятає свій перший день у школі, що прийняла колишню випускницю, як рідну: «Директор Валерій Михайлович Воробйов викладав літературу, і всі були закохані в нього та улюблений предмет. Колектив зустрів мене тепло й доброзичливо… Незабутній перший урок у 5-му класі, де було близько 40-а учнів… Пам’ятаю, як завітав видатний журналіст, фотокореспондент і письменник Віктор Коржук. Звичайно, хвилювалась. Діти довірливо дивилися на мене та чекали… І це вселило впевненість…»

Panchuk2Озираючись назад та міркуючи про день теперішній, Марина Валентинівна Панчук, заступниця  директора з навчально-виховної роботи гімназії № 1 ім. Т. Г. Шевченка, вчитель зарубіжної літератури, говорить: «Школа – це і улюблена робота, і задоволення, і віддушина, а професія вчителя – стиль життя. Поміж дітей молодієш, сповнюєшся енергією і прагнеш не лише бути з учнями на одній хвилі, а й вести за собою. Зараз я викладаю у 5-х класах за програмою НУШ. І хоч це не дуже просто в умовах дистанційного навчання, все одно налаштовуєшся на позитив, впровадження освітніх інновацій та сучасних технологій». Вона пишається своєю родиною, синами – лікарем-анестезіологом Святославом і студентом ЖДУ ім. Івана Франка Іллею, чоловіком Сергієм Миколайовичем, який, будучи пенсіонером МВС, захищає Батьківщину, колегами та успіхами юних гімназистів, пишається своєю країною: «Мене надихають мужність і героїзм наших захисників та захисниць, які з честю боронять рідну землю, і ми намагаємося робити все, що від нас залежить, щоб наблизити Перемогу».

Panchuk3Чим захоплюється вчитель? «Отримую велику радість від читання. Книги розвивають і збагачують, живлять уяву, заспокоюють, мотивують та надихають, – ділиться Марина Валентинівна. – Люблю подорожувати Україною. Зараз, під час воєнного стану, такі поїздки відмінені. Після Перемоги, коли ми разом відновимо країну, хочеться знову відвідати Волинь, Карпати, побувати в улюблених Чернівцях, старовинному Харкові, неповторному Кам’янець-Подільському… Опанувала й мистецтво плетіння маскувальних сіток. За кілька місяців наша команда стала однією сім’єю: вчителі гімназії № 1, інші освітяни й бердичівляни пенсійного віку навчилися робити це майстерно».    

У трудовій книжці Марини Панчук – лише один запис: школа № 1 імені Т. Г. Шевченка м. Бердичева. Її теперішні та колишні учні з повагою і теплотою говорять про свого вчителя.

Panchuk4Інна Кириченко, випускниця 1998-го року, бухгалтер: «Гарна людина, улюблений учитель, чудовий класний керівник – справжній фахівець своєї справи. Зуміла згуртувати учнівський колектив нашого класу. Марина Валентинівна стала рідною для моєї сім’ї. Ми й досі підтримуємо зв’язок. Вона завжди з нами на зустрічах однокласників. Моя дочка Рената навчається у гімназії № 1».

Ольга Шимко, випускниця 1998-го року, бухгалтер: «Пам’ятаю, як до нас прийшла молода вчителька – спокійна, стримана і зібрана. Наша класна керівничка захоплювала всіх цікавими справами та об’єднувала навколо себе. У вільний від уроків час проводила години спілкування, конкурси і вікторини. Ми йшли до Марини Валентинівни за порадами, і вона вислуховувала кожного та допомагала вирішувати проблеми. Це людина з чуйним і теплим серцем…»

Вікторія Баранівська, учениця 10-го класу гімназії № 1 ім. Т. Г. Шевченка: «Марина Валентинівна з 5-го класу викладає у нас зарубіжну літературу. Сучасний, креативний учитель! Доброзичлива та комунікабельна людина і талановитий організатор. Не забудеться зворушливе Свято останнього дзвоника, який нам подарували Марина Валентинівна, педагог-організатор, бібліотекар і вчитель музики…»

Олена Володимирівна Гринчук: «Школа – місце моєї гармонії…»

Grinchuk0

Олена Володимирівна Гринчук, заступниця  директора з навчально-виховної роботи гімназії № 14, – учитель-філолог. Вона з дитинства захоплювалася літературою та мистецтвом і обрала Слово як професію: «Народилася 6-го жовтня... Мабуть, тому і люблю осінь. І кожна наступна  – то початок мого нового року життя... І початок нового навчального року». Відколи себе пам’ятає, про іншу професію, крім педагогічної, не мріяла.

Антуан де Сент-Екзюпері писав: «Всі дорослі спочатку були дітьми…»

Grinchuk1Першими учнями дошкільниці Оленки стали іграшки. Вона турботливо і дбайливо розсаджувала їх по спинці дивана та вчила... «Всі меблі в кімнаті були списані крейдою, дверцята слугували мені за класну дошку, – згадує з посмішкою Олена Володимирівна. – Звичайно, коли пішла до школи в 1-й клас, взірцем для мене стала моя перша вчителька – Тамара Миколаївна Павлюк. І, граючись дома в школу, я наслідувала її рухи, її інтонацію... Найбільшою нагородою було, коли Тамара Миколаївна давала доручення допомогти з виконанням домашнього завдання комусь із однокласників…» 

Вона зростала у вчительській родині, педагогами були мама та бабуся. Коли закінчувала загальноосвітню школу № 14, питання про вибір професії навіть не стояло. У 1991-му році в Житомирі відкрився обласний педагогічний ліцей, і юна бердичівлянка стала однією з його перших студенток, обравши філологію. Після закінчення вступила до Житомирського педагогічного інституту імені Івана Франка…

Grinchuk2Першого вересня 1998-го року повернулася до рідної школи вже як вчитель. Директор Віктор Васильович Ясеновий зустрів сердечно, педагоги, які стали колегами, огорнули теплом та увагою. І був перший урок… І перші учні, перші радості та прикрості... За розкладом – 11-й клас... Дівчатам і юнакам – по 16–17 років, а їй – лише 21.  Олена усвідомлювала, що перший урок – це початок початків та продовження багатьох інших: «Я розуміла, що лише глибиною своїх знань із предмету, вмінням не просто зацікавити, а й «закохати» учнів у літературу так, як люблю її я, стану для них учителем. Учителем, якого поважають і люблять діти…» До цього уроку вона готувалася більше чотирьох годин... Продумувала кожну хвилину, кожну секунду... В голові крутилися різні думки, згадувалися методичні прийоми, які осягала в інституті: про утримування уваги учнів, організаційний момент уроку тощо... Наперед обдумувала різні варіанти «виходу з ситуацій». І пригадалися слова мами, котра працювала педагогом понад 25 років: «Доцю, найголовніше – любити дітей! Особливу увагу приділяй шибеникам, їх люби всім серцем – і тоді в тебе ніколи не виникатиме проблем із дисципліною». І в першу секунду уроку молода вчителька щиро посміхнулася... Діти відреагували моментально – клас засяяв усмішками...

Grinchuk3Наставником дівчини стала Валентина Францівна Зелінська. «Вона була і є для мене справжнім Учителем, – із безмірною повагою розповідає Олена Володимирівна. – Її настанови, рекомендації та поради я пам’ятаю і зараз. Усе, що вмію як учитель, – це завдяки Валентині Францівні… Для мене школа – це я... Це світ, де живу, вчу, навчаюсь, вдосконалююсь, люблю, захоплююсь, оберігаю, радію... Це місце моєї гармонії. В моїй родині є приказка: «Школа – це святе!» І мій чоловік, і мої сини (вони обидва закінчили улюблену 14-у) знають, що то особливе місце і потрібно допомагати розвитку школи від щирого серця. Відрадно, що вони це роблять…»

Війна поставила перед учителями серйозні виклики, але, як би складно не було, вони тримають освітній фронт, адже розуміють, що праця педагога – це  внесок у майбутнє України. «До життя і роботи надихають дитячі усмішки і бажання творити, – ділиться думками Олена Гринчук. – Зараз найважчий період – я не бачу дітей, зв’язок відбувається лише через екрани ґаджетів. Ми сумуємо за живим спілкуванням, за емоціями і радістю співтворчості. Але віримо, що скоро знову будемо разом».

Олена Гринчук із ніжністю та гордістю говорить про свою сім’ю, яка для неї є крилами і надією, підтримкою та опорою, щастям і радістю: «Люблю моїх рідних безмежно. Страхіття війни не дають нам можливості сьогодні бути всім разом. Але я знаю і вірю, що скоро ми знову вирушимо в традиційні подорожі на вихідних, знову будемо обговорювати важливе: “А що на душі? ”». Вона часто зустрічає своїх колишніх учнів та тішиться, що їм є що згадати, і не тільки зі шкільної програми...

Grinchuk4Ірина Топорівська, випускниця 9-го кл. 2003-го року, викладач Бердичівського педагогічного фахового коледжу: «Щоразу, коли зустрічаюся з Оленою Володимирівною, згадую її уроки з особливими почуттями. Мабуть, тому, що вона ставилася до учнів із теплом, ніжністю та любов’ю. І такі добрі, довірливі стосунки залишилися й досі. І кожна зустріч із вчителькою викликає світлі почуття. З нею хочеться спілкуватися. Не зменшилися юнацький запал Олени Володимирівни, її  енергія та бажання творити».

Василь Халандирьов, випускник 9-го кл. 2003-го року, підприємець: «Пам’ятаю, як прийшла молода вчителька – великий знавець своєї справи, справедлива і об’єктивна. Були цікаве навчання, доброзичливе спілкування та захоплюючі екскурсії. Вона стала для нас справжнім другом. І до всіх ставилася з розумінням та повагою. Олена Володимирівна розвивала критичне мислення, розкривала творчий потенціал школярів і була провідником усіх змін в освіті. У таких наставників виростають і талановиті вихованці».

Ірина Голяка, випускниця 11-го кл. 2005-го року, інженер: «Свого класного керівника я згадую лише з глибокою повагою, захопленням  та вдячністю. З Оленою Володимирівною було цікаво і неймовірно легко. Вона нас розуміла й підтримувала в усьому. Була помічником та порадником. На її уроках панувала атмосфера творчості і доброзичливості. Олена Володимирівна постійно перебувала в пошуку нових шляхів викладання предмету, застосовувала сучасні ефективні технології навчання, створювала цікаві презентації. Чимало учнів проживало в мікрорайоні Газопровід, і ми з вчителькою були сусідами, спілкувалися й після школи. І зараз, через чимало років, підтримуємо дружні стосунки».                         

Валентина Іванівна Іващенко: «Люблю дітей, навчаю з любов’ю…»

Ivaschenko0

Осінь – улюблена пора року Валентини Іванівни Іващенко, вчителя початкових класів ліцею № 4. Особливо – золота, яка заворожує казковою красою. Саме цієї пори природа особливо вабить до себе. Шостого жовтня героїня нашої розповіді зустрічає свій день народження. Дерева буяють розмаїттям кольорів, і жовтогаряче листя кружляє в повітрі. У цей час, коли випадають вільні хвилини, Валентина Іващенко любить прогулянки на природі. Вони наповнюють силою й надихають на творчість…

Ivaschenko1Розповідаючи про школу та учнів, вона тепло посміхається... У дитинстві для маленької Валі великим авторитетом була бабуся Ольга Кузьмівна – шанований усіма педагог. Отож онука залюбки гралася в школу. Її молодший братик був за старанного учня і мусив виконувати всі вимоги сестри. Мабуть, ще тоді вона вирішила стати вчителем. У школі працює з 20-и років, а починала в м. Баранівка. Перший урок, 4-й клас… В душі – хвилювання, трепет та переживання: чи все вийде, як задумано? Вона побачила допитливі оченята малюків, і страхи відступили: «Це був безцінний досвід, із часом набула спокійної впевненості… Самоосвіта, самовдосконалення – безперервний процес. Сучасний вчитель має постійно вчитися і розвиватися…» Здається, це було давно – 25 років тому, та водночас – ніби вчора.

Ivaschenko2Школа, говорить Валентина Іванівна, – велика частина її життя, і це не просто пафосні слова: «Люблю дітей, спілкування з ними. Вони безпосередні, щирі, добрі та мудрі. Дуже переживаю за них, все пропускаю через себе. А дитячі успіхи надихають. Радує, коли вони звертаються за порадою, радує, що бачать у мені друга та наставника. Тішить, що з батьками учнів склалися відносини партнерства і взаєморозуміння. Дуже ціную їх довіру та підтримку. Я живу школою і віддаю їй багато часу. Це моє захоплення та відпочинок. Зараз, у важкий час випробувань, коли в країні йде війна, зустрічі з учнями дають  величезний заряд оптимізму та віри в те, що все буде гаразд…» Гордість Валентини Іванівни – найголовніша для неї людина на землі, розумник і чудовий спортсмен – 21-річний син Дмитро…

Ivaschenko3Вчителі – люди творчі та захоплені. На дозвіллі Валентина Іващенко вишиває нитками і бісером, із задоволенням творить на кухні та черпає сили серед життєдайної природи… А її учні  мріють бути схожими на свою вчительку. Дівчатка і хлопчики з 2-Б навперебій розповідають: «Валентина Іванівна – дуже добра. І ніколи нас не сварить» (Олександра Інглик), «Вона красива та сучасна! І посмішка в неї гарна!» (Максим Білий),  «Ми разом граємося й фантазуємо» (Дмитро Трокоз), «Валентина Іванівна – найкраща!» (Даніїл Козлов). Після уроків і під час перерв до кабінету вчительки часто приходять її випускники – нині вже шестикласники. Олександра Деркач та Єлизавета Білоус повідомили: «Ми розповідаємо Валентині Іванівні про успіхи в навчанні, різні справи і події. Вона лагідна та любляча і вміє слухати. Ми за нею сумуємо й залюбки повернулися б до першого класу…»

Привітання-побажання вчителям від колежанок

Марина Панчук: «Щасливих усім днів під мирним небом! Добрих звісток, світлих подій і повернення наших захисників із Перемогою! Бажаю всім освітянам, аби учні, які за межами країни, знову заповнили класи рідних шкіл. А вчителям першої гімназії – у мирний час дочекатися завершення ремонту приміщення нашого освітнього закладу – окраси міста».

Олена Гринчук: «Завжди працюйте! Завжди кохайте! Не чекайте від людей подяки і не засмучуйтеся, якщо хтось невдячний! Вірте в себе! Будьте щасливими під мирним небом України! Слава Україні! Слава Героям України!»

Валентина Іващенко: «Миру всім нам, здоров’я, витримки і сил. Нехай у сім’ях панують взаєморозуміння та злагода, тоді й робота буде в радість!»

Кажуть, школа допомагає осягнути, ким ми є та які ми. Саме там починається розуміння складностей і таємниць наук і важливості вміння спілкуватися. А вчителі – особливий народ, який рахує літа навчальними роками. А ще вони залишаються завжди молодими не лише в душі, а й зовні. З Днем освітянина, бердичівські вчителі! Щастя вам, миру і радості, цікавих задумів та креативних ідей і проєктів, натхнення, гармонії та нових звершень!

 

Відео

bazar 800

  • asenposlugi1
  • pamyat
  • kilimi200 100

Світ гардин у Бердичеві

Англійська мова онлайн

Робота в Бердичеві

РІО Бердичів
 
Видання "РІО Бердичів"
Головний редактор: Олександр Доманський
Адреса: вул. Свободи 6 м. Бердичів,
Житомирська обл., 13300 Україна
Телефони редакції: 
04143 4-12-39, +38096-256-67-50
Веб сайт: 

Використання будь-яких матеріалів, розміщених на сайті, дозволяється за умови посилання на "РІО-Бердичів". Для інтернет-видань – обов'язкове пряме відкрите для пошукових систем гіперпосилання. Посилання має бути розміщене незалежно від повного або часткового використання матеріалів, в підзаголовку або в першому абзаці матеріалу. Редакція "РІО Бердичів" не несе відповідальність за матеріали авторів розділу “Блоги”.