На чорно-білому фото — велика група молодих чоловіків із зброєю. Це оперативний загін ГПУ (Головне Політичне Управління) по Бердичівській окрузі. Для чого створювались такі загони? Згадаємо події тих років.
У 1929 році Сталін розпочинає насильницьку кампанію суцільної колективізації. Початок колективізаційній істерії поклала його стаття «Рік великого перелому». У ній, видаючи бажане за дійсне, «вождь» стверджував, що почався масовий колгоспний рух.
Завзяте протистояння українських селян сталінським заходам розкуркулення та суцільної колективізації в 1930 р. — одна з найяскравіших сторінок української історії ХХ ст. Цей масовий прояв непокори став тогочасним селянським «майданом», що остаточно був вгамований лише штучно організованим Голодомором. Невдачі суцільної колективізації в Україні змусили більшовицьке керівництво у найжорстокіший спосіб відреагувати на понад мільйон учасників масових заворушень в українському селі впродовж 1930 р., більше 4000 масових виступів, десятки збройних повстань та близько 3000 терактів протягом року. Внаслідок безпрецедентного опору українських хліборобів, суцільна колективізація у 1930 р. в Україні була зірвана. Більшовицький експеримент показово провалився в провідному сільськогосподарському регіоні СРСР.
Відповідно до директив з Москви розкуркулення і виселення куркулів здійснювалися як військова операція ДПУ УСРР. Для її проведення в районах формувалися особливі загони з озброєних партійців і комсомольців, а в округах — із чекістсько-військового резерву, комуністів, комсомольців, піших і кінних частин міліції. До кожної округи прикріплювалися війська ДПУ і школи міліції.
Аргумент «якщо не вступите в колгосп, опинитесь на Соловках», стає головним у розмовах озброєних представників влади із селянами. Новоявлені колгоспники з ненавистю дивляться на сільський партійний і комсомольський актив та з сумом — на власне майно. Адже створення колгоспів передбачало й усуспільнення реманенту й худоби.
Тож із господарств селян, яких змусили написати заяви на вступ до колгоспу, туди ж забирали й інвентар, а також коней, худобу, а інколи й домашню птицю. Одночасно у селян починають збирати посівний матеріал та фураж для новостворюваних колгоспів.
Цей збір повсюдно перетворюється у відвертий грабунок, коли у господи, не рідко й уночі, вривалися «бригади», «комісії» чи просто групи комсомольців та владних активістів і конфісковували часто усе збіжжя, яке знаходили.
На селі вороже сприйняли мобілізованих для колгоспизації українського села т. зв. двадцятип’ятитисячників: «Нам не треба диктатури пролетаріату», «Геть диктатуру пролетаріяту, при якій селянам не можна жити!», «Лише приватне господарство є основою держави. Колективи є перехідною сходинкою до комуни, а комуна — це чума для селянства».
У 1930 році мирні селянські виступи часто переростали у розправи над місцевими представниками влади та провладними активістами. Такою глибокою була ненависть до них.
«Повстання шириться з кожним днем й стає нам великою загрозою. Усі активісти тікають в паніці до великих міст, бо куркулі, які повстали… не дають пощади ні на хвилину життя», — писав про події на Любарщині один із місцевих комсомольців у своєму листі до редакції газети «Радянське село» 7 березня 1930-го.
В фондах музею історії м. Бердичева зберігається фотокопія газетної статті «Це було в березні 1930-го року». В ній розповідь про зовсім юного комсомольця Сергія Ауербаха, робітника шкірзаводу, який в складі групи комсомольців організовував колгосп в с. Кутище Любарського району Бердичівської округи. Під час сутички з селянами комсомолець загинув. В село був відправлений оперативний загін ГПУ.
Останньою краплею, яка переповнила селянське терпіння стало закриття церков. У багатьох районах саме наруга над релігією, «відбирання бога», як останньої надії, спонукала селян до відкритого спротиву. В Любарському районі Бердичівської округи заворушення вибухнули після того, як одночасно було закрито 29 церков.
Любарське повстання було одним із найгарячіших епізодів селянського опору весни 1930 р. У більшості сіл Любарського району повсталі селяни розігнали колгоспи та ліквідували радянську владу. Повстання, під час якого «актив розігнали у підпілля», владі вдалося вгамувати лише завдяки тимчасовим поступкам — дозволу виходу з колгоспів та повернення збіжжя, худоби та реманенту.
Донесення місц. органів влади з різних округ фіксують такі вимоги повсталих: «Геть колективізацію!», «Геть податки!», «вислати з села комсомольців», «звільнити заарештованих куркулів та попів», «повернути куркулям конфісковане майно та будинки», «ліквідувати сільради та обрати старосту й писаря», «надати виборчі права всім, хто їх не має», «дозволити вільну торгівлю», «позбавити виборчих прав комсомол», «скасувати політику наступу на куркуля — усі рівні», «Скинули царя, скинемо й совіти!», «Нам не потрібна радянська влада, яка грабує селян!», «Геть комуністів, які ведуть країну до загибелі!», «Замінити сільради старостами», «Геть радянську владу, хай живе самостійна Україна!»
«Справи на Україні геть кепські… Якщо не візьмемося просто зараз за виправлення становища, Україну можемо втратити», — писав Сталін своєму найвірнішому поплічнику Лазарю Кагановичу в серпні 1932 року. Саме ця вказівка, ймовірно, відкрила шлях до організації злочину геноциду в Україні.
Інструментом вбивства частини народу і «перевиховання» решти була обрана найстрашніша зброя — штучно організований голод.
Лариса Коломієць
Науковий співробітник
Музею історії м. Бердичева