Перший бердичівлянин повернувся з Ізраїлю до рідного міста. ФОТО — РІО Бердичів

Середа, 18 Липня

  • TehnoMayster
  • TehnoMayster remont800

Перший бердичівлянин повернувся з Ізраїлю до рідного міста. ФОТО

12 квіт. 2018 Олександр Доманський

Не раз і не два за минулі двадцять з гаком років ходили чутки про те, що хтось з мільйонів репатріантів, які виїхали з України до Ізраїлю, повернувся з землі обітованої назад в рідні міста і містечка.

Десь в році 2003 міський голова Бердичева на трибуні міського Палацу культури, вітаючи грамотою Олександра Глейзера, сказав, що ось єдиний бердичівлянин, який повернувся назад. Але Олександр Абрамович після цього довго дивувався і говорив, що він нікуди не виїжджав, тому немає сенсу й розповідати, що він повернувся. 

Асенизатор

Ще через кілька років мені розказали, що з Ізраїлю до Бердичева повернулась жінка з десятирічним сином, яка раніше проживала в будинку біля фотоательє. Але поки я її шукав по знайомим, де вона ночувала, бо, звичайно ж, свою квартиру перед виїздом вони продали, виявилось, що вони поїхали далі до родичів в Черкаси і чи затримались надовго в Україні, теж нічого не відомо.
Точної статистики скільки євреїв виїхало з Бердичева в «буремні дев’яності», на жаль, ніхто не вів, але цифра ця, напевно, більша за півтора десятка тисяч. Найрозумніші і хитріші (якщо так можна взагалі говорити про євреїв) чекали зручних умов та виїздили в Сполучені Штати Америки або ж в Німеччину, а всі інші по широко протореній дорозі – в Ізраїль.


Отже, багато років я хотів почути точне підтвердження чуткам, що хтось десь-таки повернувся, але нічого такого не було. Ні, були, звичайно, тисячі візитів бердичівлян, які залишились тут, до своїх родичів, були приїзди колишніх бердичівлян сюди. З відміною візового режиму в 2009 році між нашими країнами це стало зовсім просто. Були й такі, що жили в Ізраїлі, але квартири в Бердичеві не продали, а здавали їх тут в оренду або ж самі приїздили побути кілька тижнів чи місяць.


І ось, нарешті, кілька місяців тому мені розповіли історію саме про такого поверненця. Я відразу зателефонував йому і запропонував дати інтерв’ю для газети. Тим більше, що я особисто знав його маму, яка залишалась в Бердичеві, була свого часу активною учасницею громадського життя міста, і заочно з ним теж, по суті, був знайомий. Але спочатку на інтерв’ю він не погодився, пообіцяв пізніше, коли пройде всі адміністративні процедури, про все розповісти.


Зустрілись ми цього вівторка у квартирі, яку Ігор Владіміров купив в будинку по вул. Шевченка, 18, бо спогади про померлу матір не давали йому жити в їхній рідній квартирі по вулиці Луппова. Мені раніше якось не приходилось заходити в під’їзди цього історичного будинку, але відразу чомусь подумалось, що раніше цими сходами ходило набагато більше євреїв, а запах смаженої цибулі колись був головним в таких під’їздах.
Нині ж Ігор живе по-скромному: однокімнатна квартира-студія, ремонт в якій зробили колишні жильці або ж ріелтери перед продажем, з вікнами, що виходять на парк Шевченка, - теж не останнє за спогадами місце для колишніх бердичівлян.


А розмову почали з традиційної біографії: навчався герой нашої розповіді в школі №4, ще в старій будівлі по вулиці Урицького, тож з дому до школи йому було йти якихось п’ятдесят метрів. Але випускний восьмий клас закінчував уже в новій будівлі по вулиці Свердлова (нині Вінницька). Потім навчався в Києві в радіоелектронному технікумі на Львівській площі, після закінчення якого почав працювати на Бердичівському заводі по ремонту обчислювальної техніки.


Про цей завод тоді ходили як легенди, як-не-як тут була найвища зарплата в місті і були навіть свої філії в Одесі та івано-Франківську, так і просто «хохмочки» про «Завод без труби», де чи не половину персоналу становили євреї. Євреєм був і останній його директор, який розпочав грандіозне будівництво нового корпусу заводу по вулиці Ватутіна, 10 і який, врешті-решт, продав цю недобудову іншому єврею, ім’я якого вже згадувалось на початку статті.


В 1991 році до Ізраїлю першою виїхала теща Ігоря, а вже у 1994 вона перетягла туди і дочку з зятем та внучкою, і навіть прихистила на перших порах їх у себе в помешканні. Потім купили вже свою квартиру в кредит в Ашдоді. Кредит 82 тисячі доларів брали на 25 років, і спочатку банк не дозволяв закрити його раніше, але потім, вже після багаторічних виплат, страховок та інших фінансових маніпуляцій, на яких в Ізраїлі заробляють чимало (не були б це євреї – авт.), дозволили закрити його достроково. Нині ця квартира коштує чи не втроє дорожче.
Працював Ігор Владіміров в Ізраїлі спочатку в магазині іграшок, ремонтував електронні іграшки, потім став відеооператором, знімав весілля та інші свята, сам монтував і заробляв на цьому чимало. Потім пішов ще далі – став працювати відеоінженером на телевізійному каналі «Fashion TV». А оскільки дружив з керівництвом фірми, то й відчував себе дуже й дуже непогано, … поки не захворів.
Дружина Ігоря до від’їзду працювала хореографом в секції спортивної гімнастики, яка тоді базувалась в спортивній школі, в будівлі, де зараз відновлено роботу католицького костелу Святої Варвари. Тоді вихованки бердичівської гімнастичної школи досягали чималих результатів, було навіть 2 місце на Чемпіонаті України. В Ізраїлі вона спочатку разом з мамою ліпила вареники, потім працювала на фірмі з упаковки їжі для літаків, а потім закінчила курси з манікюру і педикюру та стала майстром цього прикладного мистецтва, яке не знає кордонів і скрізь цінується.
Отже, жили собі і не тужили Владімірови, аж поки в Ігоря не трапився в 2010 році мікроінсульт. Працювати він вже не міг, виплат з інвалідності (1400 шекелів, тоді як оренда квартири починається з 2100) не вистачало на життя, а дружина після багатьох років догляду за хворим чоловіком сказала: «Я устала…».


Після розлучення і з’явилась думка повернутись до Бердичева. Нічого ніде не розпитував, ні з ким не радився, довго не роздумував, по Інтернету знайшов квартиру в Бердичеві і минулої осені приїхав. «Приехал сюда и столкнулся с «полным пофигизмом», - такими словами Ігор згадує свої перші враження від сучасної України та сучасного Бердичева.
Через три місяці виплати по інвалідності перестали надходити на картку, адже в Ізраїлі бачать по відміткам прикордонників, що отримувача немає в країні, і допомога припиняється. В перші ж відвідини міграційної служби йому сказали, що потрібно відмовитись від громадянства Ізраїлю, щоб повернути громадянство України, але добрі люди і в Бердичеві, і в Києві підказали, що з громадянства України він не виходив, тому потрібно просто отримати новий паспорт.


Три місяці походів по інстанціям - і в Ігоря вже є нова українська ID-картка. На запитання, чи не приходилось давати хабара (адже нині начальниця міграційного відділу відсторонена від роботи за підозрою саме у такому злочині – авт.), Ігор відповів, що дуже хотів дати, щоб швидше пройти процедури, але не знав кому, то й не дав.


А щоб отримати закордонний паспорт, з’явилась нова перешкода – військкомат. Мовляв, ізраїльські документи про хворобу їм не підходять, треба проходити медичну комісію тут. Але новий бердичівлянин після кількох місяців входжень до наших реалій тепер не боїться ні комісій, ні будь-яких інших перешкод до його українського життя. Хоча й не може зрозуміти, чому тут все так довго, тоді як в Ізраїлі ці бюрократичні процедури всі автоматизовані. Йому так і не вдалось зрозуміти: «Ну зачем носить везде идентификационный код?!!».


Поверненець збирається знайти тут роботу по відеомонтажу: можливо, на місцевому телебаченні, можливо, самому повернутись до відеозйомок. Великі надії покладає на свою частку квартири, яку при розлученні відсудив у дружини, не втрачає оптимізму і відновлює старі бердичівські знайомства та заводить нові. Своїми враженнями про Бердичів ділиться лаконічно: «Местами такой же, как был, а местами - стал красивым».
Звичайно ж, важко сказати, як повернеться доля Ігоря Владімірова і чи не стане для нього розчаруванням приїзд на Батьківщину, але сьогодні мені найбільше запам’яталась така фраза з нашого інтерв’ю: «Для жизни тут намного лучше, чем там!».

428098 294405203958524 2120934176 n

IMG 4702

НА ОТДЫХЕ

С коллегами

Я 2

Я на Голанах

Я с двоюродной сестрой из Чикаго 2

Відео

ЗАЛИШИТИ КОМЕНТАР

На правах реклами

РІО Бердичів
 
Видання "РІО Бердичів"
Головний редактор: Олександр Доманський
Адреса: вул. МЮДа 6 м. Бердичів,
Житомирська обл., 13300 Україна
Телефони редакції: 
04143 2-15-73, +38096-256-67-50
E-mail: rioberdychiv@gmail.com
Веб сайт: 

Використання будь-яких матеріалів, розміщених на сайті, дозволяється за умови посилання на "РІО-Бердичів". Для інтернет-видань – обов'язкове пряме відкрите для пошукових систем гіперпосилання. Посилання має бути розміщене незалежно від повного або часткового використання матеріалів, в підзаголовку або в першому абзаці матеріалу. Редакція "РІО Бердичів" не несе відповідальність за матеріали авторів розділу “Блоги”.