Бердичів-Буша-Бердичів – маршрут вихідного дня — РІО Бердичів

Вівторок, 26 Жовтня

Бердичів-Буша-Бердичів – маршрут вихідного дня

09 черв. 2020 Олександр Доманський

Карантин потроху відступає, і все більше городян хочуть розпочати сезон літніх відпусток. Але закриті кордони дозволяють це робити лише в межах нашої країни. Тому ми продовжимо розповідати про такі можливості для бердичівлян.
На цих вихідних маршрут подорожі проліг дорогами сусідньої Вінничини, яку ми фактично перетнули з півночі на південь, зазираючи як до «розкручених» місць відпочинку, так і досить малолюдних на сьогодні.

Першим пунктом подорожі стало селище Іванів Калинівського району, в якому знаходиться колишній палац графині Холоневської, в якому зараз, традиційно, розміщується школа-інтернат. Адже в той час, коли в Європі більшість старовинних палаців збереглись та були відреставровані завдяки приватним власникам, в нас пам’ятки архітектури збереглись тільки тому, що в них влаштовували школи, училища, лікарні чи санаторії.


З Бердичевом це селище колись пов’язувала вузькоколійна залізниця, рух по якій було відкрито в 1901 році, а розібрана вона була на початку 60-х років минулого століття. Нині від залізниці залишилась лише ледь помітний на місцевості насип. До речі, граф Холоневський, коли давав дозвіл на будівництво вузькоколійки на його землях, поставив умову, щоб станція носила його назву. І до цього часу станція в селищі Іванів на нині вже широкополосній залізниці носить назву «Холоневська».


Палац в Чернятині, який став наступним пунктом маршруту теж зберігся лише тому, що тут розмістили сільськогосподарський технікум, а парк навколо палацу нині є місцем для практики майбутніх спеціалістів з ландшафтного дизайну, яких готують в цьому навчальному закладі.


Вже під час перших зупинок біля історичних будівель стало зрозуміло, що не одним нам на вихідних не сидиться вдома, туристів на автомобілях чи на велосипедах відразу помітно серед місцевого населення, яким ці пам’ятки стали звичними і зовсім нецікавими. І чим далі ми їхали на південь, тим більше таких туристів бачили.


І якщо в Чернятині чи Іванові не було помічено жодних слідів якоїсь туристичної інфраструктури навколо історичних об’єктів, то в Селищі (таку назву має село під Вінницею) поблизу єдиної вцілілої від колишньої фортеці башти місцеві підприємці будують цілу інфраструктуру розваг. Поки що функціонує лише прокат човнів та катамаранів на озері, а також збудований аналог фортечного муру, але в планах ще багато чого.


Ми перетнули Вінниччину з півночі на південь, проїхали в Могилів-Подільському повз прикордонний пункт з Молдовою і ближче до вечора, нарешті, добрались до кінцевої точки маршруту – село Буша Ямпільського району.
Колись я тут вже бував з друзями-туристами під час навчання в педінституті в 1990 році, але побаченим нині був приємно вражений. Тоді ми добирались сюди рейсовим автобусом, біля єдиної вцілілої вежі від фортеці були сміття і хащі, про скельний монастир поблизу знали лише дехто з місцевих, а серед мальовничих скель в долині Бушанки можна було спокійно ставити палатки та розводити багаття.


Нині Буша більше нагадує якесь курортне містечко в Альпах, ніж колишнє колгоспне село. Тут ідеально викошені газони, яскраві та стильні покажчики, безліч скульптур та окремих скульптурних елементів, впорядковані місточки, паркани та доріжки.


Заздалегідь було домовлено за ночівлю (тут десятки садиб, які надають туристам найкомфортніші умови для відпочинку) і вечерю, а місцем зустрічі з екскурсоводом стала каса. Я спочатку не зрозумів, думав, що так називається якась місцева пам’ятка, але виявилось, що це звичайнісінька будка з відповідним написом.
Каса!!! В центрі села, біля якої наступного недільного ранку товпились десятки киян, вінничан та жителів Хмельницької області (судячи з номерів їх автівок) з жінками, дітьми і собачками, щоб купити квитки на відвідування об’єктів Державного історико-культурного заповідника.


До його складу увійшли і парк скульптур, які протягом 30 років тут виготовляють скульптори з усієї країни на щорічних пленерах, і вціліла вежа від фортеці, і старовинне козацьке кладовище, і розкопки поселення трипільської культури, і ландшафтний парк «Гайдамацька долина», і одна з головних родзинок – прадавній скельний монастир.
Екскурсія, яку проводила співробітник заповідників, складалась з двох частин по кілька годин, коштувала 1500 гривень, але того вона мабуть вартувала. Ночівля обійшлась по 250 грн з людини, а вечеря та обід – по 100 гривень. Наступного дня назад ми вирушили іншим маршрутом і змогли помилуватись ще багатьма архітектурними шедеврами Вінниччини.


Найвідоміший з палаців Потоцького в Тульчині (нині його займає училище культури, а два останні роки там проводились театральні фестивалі), інший палац Потоцького в Немирові (санаторій «Авангард», а ось ще з одного палацу цієї ж родини в селі Печера залишилась лише старовинна церква архітектора Городецького. Тут же, в Печері, на скелястих порогах Південного Бугу, поряд з багато чисельними традиційними відпочивальниками-загоряльниками, побачили й екзотичних для наших місць туристів на водних катамаранах.


Вже на під’їзді до Вінниці заїхали до Вороновицького палацу Грохолських-Можайських (так, той самий винахідник літака), якого було відреставровано буквально за два останні роки та 300 тисяч грантових євро. Тепер тут розміщено музей авіації (та сільську бібліотеку). Але тут чомусь туристів не було, натомість місцеві діти та мами з малюками залюбки гуляли по відремонтованих доріжках.


На вечір було заплановано коротеньку екскурсію по вечірній Вінниці, але вирішили, що для такого міста потрібний повноцінний уїк-енд, та й потомились все ж в дорозі чимало. На жаль, вже в Махнівці (колишньому Комсомолському) стали свідками трагічного інциденту – дорожньо-транспортної пригоди за участю групи велотуристів.


Цими вихідними розпочалось справжнє літо і, думаю, вже незабаром автотуристи потягнуться у своєму звичному напрямку – до морських пляжів, і поки закриті закордонні, на українському півдні можна очікувати «бум». Але чи знайдуть вони там сервіс та розваги, хоч трохи схожі на єгипетські чи турецькі, поки ще незрозуміло.

busha1

busha2

busha3

busha4

busha5

busha6

busha7

busha8

busha9

busha10

busha11

Відео


  • asenposlugi1
  • moloko2
  • avtoshkola1
  • pamyat
РІО Бердичів
 
Видання "РІО Бердичів"
Головний редактор: Олександр Доманський
Адреса: вул. Свободи 6 м. Бердичів,
Житомирська обл., 13300 Україна
Телефони редакції: 
04143 4-12-39, +38096-256-67-50
E-mail: rioberdychiv@gmail.com
Веб сайт: 

Використання будь-яких матеріалів, розміщених на сайті, дозволяється за умови посилання на "РІО-Бердичів". Для інтернет-видань – обов'язкове пряме відкрите для пошукових систем гіперпосилання. Посилання має бути розміщене незалежно від повного або часткового використання матеріалів, в підзаголовку або в першому абзаці матеріалу. Редакція "РІО Бердичів" не несе відповідальність за матеріали авторів розділу “Блоги”.