Нещодавно було завершено ремонт частини перону біля будівлі вокзалу станції Бердичів. Замість старого асфальту тут нині красується новенька тротуарна плитка.
Але вона виглядає як острівець чогось нового на фоні всієї іншої привокзальної території, яка ні грама не змінилась за останні 50 років.
Хоча, ні. За цей час було кілька змін як у будівлі вокзалу, так і навколо нього. Наприклад, спочатку росли, а потім зникали різноманітні кіоски і лотки, закрили буфет, вивезли більшість автоматичних камер схову, замінили крісла в залі очікування і зафарбували там же дві картини. Зняли зірку зі шпиля, але так і не поставили туди тризуб.
А найбільшою зміною на пероні стало, без сумніву, знесення старого історичного туалету і встановлення тимчасового. І, як кажуть, немає нічого більш постійного, ніж тимчасове…
Та чого ж можна очікувати, коли рівень пасажирських перевезень впав у рази, порівняно з минулими часами. Автобуси, маршрутки і приватні автомобілі забрали традиційних пасажирів поїздів та електричок.
Станом на сьогодні на станції зупиняється всього два потяги, кільканадцять приміських електричок та дизель-поїздів. І хоча оголошення закликає клієнтів вокзалу не скупчуватись біля кас, черг там вже давно не бачили, адже навіть на ці два потяги більшість молоді купує квитки через мережу інтернет. А весняний карантин добив і так невеликий залізничний пасажиропотік.
І чи настане колись для бердичівського вокзалу «ера відродження», не знає ніхто. В європейських країнах, незважаючи на ще більшу кількість приватних автомобілів, розвивається і швидкісне залізничне сполучення, і традиційні приміські потяги, які можуть часом складатись з одного-двох вагонів, а в нас наповненими залишаються тільки електрички навколо Києва. Напевно тому, що лише столична агломерація приростає населенням, а невеликі міста і села тільки зменшують його кількість. І якщо нічого не зміниться, то залізничні вокзали, подібні бердичівському, зможуть використовуватись лише для зйомок історичних фільмів про 60-ті, 70-ті чи 90-ті роки минулого століття.