Нещодавно, переглядаючи оголошення про продаж нерухомості у Бердичеві, побачив на сайті пропозицію з таким текстом:
«Предлагается на продажу помещение для производства общей площадью 48000 кв.м, земельный участок-7 га(аренда). Характеристика площадей по строениям: 1. Инженерный корпус – 4490 кв.м; 2. Заводоуправление – 1439 кв.м; 3. Главный корпус – 18139 кв.м (линия покраски, участок зачистки базовых деталей, механический цех, упаковка, склады, электромонтажный участок, участок точного литья); 4. Блок цехов – 7539 кв.м (заготовительный цех, литейный цех, склад ПДО, склад УМТС, участок зачистки, участок обрубки); 5. Электроцех – 400 кв.м; 6. Котельная – 790 кв.м; 7. Блок вспомогательных служб – 586 кв.м; 8. Блок производственных цехов – 12707 кв.м. Цеха оснащены грузоподъемными механизмами. Цена – 140 у.е. за кв.м торг. Звоните!».
По фотографіям, які додавались до оголошення, було важко визначити, про яке приміщення йдеться, адже фото металообробних верстатів сьогодні ще можна зробити в кількох місцях Бердичева, та схема, яка додавалась до опису, дала змогу точно ідентифікувати об’єкт, виставлений на продаж. Цю процедуру ми проробили ще два роки тому, влітку 2014 року, коли вперше виставили на наш сайт інформацію про продаж заводу.
Але тоді ціна продажу складала шість з лишком мільйонів доларів, а сьогодні вона складає вже майже 10 мільйонів. Чому здорожчав непрацюючий завод, вирішили поцікавитись у його нинішнього керівництва.
Голова правління Андрій В’ячеславович Стецюк на запитання, чому подорожчав завод, сам здивовано почав перевіряти інформацію, яка виставлена на сайті з продажу нерухомості. Адже угоду з агентством нерухомості укладав не він, а власники контрольного пакету акцій, росіяни Куфман і Трокоз (ці прізвища ми дізнались не від директора, а з інтернету).
Хоча Андрій В’ячеславович був не дуже говірким, але все ж за кілька хвилин спілкування з ним стало зрозумілим, що він щиро вболіває за долю колишнього підприємства, хоче зберегти хоча б те, що дісталось йому для управління (на відміну від колишнього керуючого, московського відставного військового, який збагатився поки тут керував – ред.).
Поточна діяльність підприємства полягає в тому, щоб зібрати все обладнання, яке залишилось, в один цех, дах якого не протікає, і спробувати організувати хоча б повноцінний ремонтний цех для своєї колишньої продукції. Саме цими дрібними ремонтами, для яких викликають на кілька днів пенсіонерів, які ще не забули, як це робиться, та здачею в оренду вільних приміщень і заробляють на «Беверсі» на те, щоб розраховуватись з податками та комунальними платежами.
Велику частину видатків складають виплати до Пенсійного фонду за тих працівників, які колись раніше вийшли на пільгову пенсію, та з минулого року додався податок на нерухомість, який сплачується за корпус колишнього заводоуправління.
За два останні роки чимало підприємців приїздили, придивлялись до цехів, але до реальної співпраці не доходило. Майже домовились з двома металообробними підприємствами з Донецька, які хотіли перенести своє виробництво на «материкову Україну», але тепер ці виробництва працюють в Ростовській області. Росія дала їм «зелену вулицю», на відміну від України…
Але відповіді на головне питання, чому ж все-таки подорожчав завод, який за ринковою логікою повинен лише дешевіти, у директора не знайшлось. Це навпаки відштовхує потенційних партнерів, які бачать неадекватну ціну і не збираються навіть щось уточнювати.
Окремий аспект взаємовідносин в непрацюючого підприємства з містом та комунальними службами, адже деякі міські каналізаційні та газові мережі проходять через територію заводу. При затвердженні нового генерального плану міста територію заводу вже запроектували під «торгівельно-культурно-розважальну» діяльність і це теж могло б стати кроком вперед від нинішнього животіння. Адже багато промислових комплексів в Європі, та й в Україні (наприклад «Глобал» в Житомирі), завдяки такій реконструкції змінили повністю частини міст чи навіть цілі міста. Але неадекватна поведінка власників поки що робить такий хід подій малореальним.
Віднайти справедливість у договорі купівлі-продажу, який укладався з фондом держмайна і містив інвестиційні зобов’язання, неможливо, бо акції потім кілька разів перепродавались (цю інформацію перевіряли громадські активісти, коли два роки тому на хвилі революційного ентузіазму хотіли забрати власність у «ненависних москалів» – ред.).
Розв’язати дилему могли б законодавці, адже подібних прикладів в Україні багато, але в них до таких «дрібниць» руки не доходять. Адже варто в законі про податок на нерухомість прописати, що його не сплачують діючі промислові підприємства, а ті, які давно простоюють повинні його платити в подвійному розмірі, і вже б за рік-два не власники гендлювали б з приміщеннями та обладнанням, а міська рада планувала б, як розмістити податкову інспекцію в інженерному комплексі, а в її приміщенні відновити дитсадок, в цехах гриміли б музичні фестивалі, а набережна біля річки значно б розширилась.
Поки що все це лише роздуми, але час іде і цілком можливо, що така уявна картина стане колись реальністю.
