Так-так. Саме такою є остання новина на офіційній сторінці заводу у Фейсбук від 8 вересня. Там виставили цілий відеосюжет про виробництво автономної модульної вбиральні в металевому морському контейнері.
Читайте нас на Telegram // Facebook // Підтримати РІО //
І металевим там є лише сам контейнер, всередині якого розташоване сантехнічне обладнання (умивальники, унітази тощо), електричне обладнання (лампочки і вимикачі) та пластикові перегородки.
Про схожі проекти, які реалізують бердичівські підприємці на базі своїх гаражів і майстерень, ми вже писали на сторінках газети. Тут не треба ні ливарного виробництва, яким колись славився «Прогрес», ні токарних чи фрезерних, чи інших робіт з обробки металу, якими завод займався 140 років своєї історії.
Сьогодні про її частину мені розповів один з ветеранів, який за звичкою зайшов до рідного підприємства напередодні професійного свята в надії щось побачити приємне, чи хоча б почути. Але сьогодні тут було тихо і несвятково. Всі урочисті заходи відбулись в середу. Директор обійшов цехи та привітав робітників, не відриваючи їх від справ (якщо такі в них були), а в себе в кабінеті вручив кілька грамот і премій та прийняв вітання від міського голови, який теж приготував кілька паперових подяк від міської ради.
Я був у кабінеті директора кілька тижнів тому та хотів почути від нього про перспективи роботи підприємства, про набір нових інженерів та працівників, який був нещодавно оголошений заводом, про борги по заробітній платі, історіями про які рясніють соцмережі.
Натомість, директор поскаржився на місто, яке нічого не хоче замовляти у заводу, на коледж, в якому залишилось лише пів групи справжніх машинобудівників і пообіцяв підготувати для газети інформацію про стан та перспективи підприємства.
І як я часто говорю людям, а особливо посадовцям і чиновникам, якщо від вас немає гарної вашої інформації, може бути будь-яка. А ситуація на заводі сьогодні, напевно, чи не найгірша за всю його понад столітню історію. Офіційно підприємство працює лише три дні в тиждень, а заборгованість із зарплати тим 530 працівникам складає кілька місяців. Напередодні свята видали лише 20% за квітень і ходять чутки, що незабаром тут залишиться лише 300 працівників.
Про початок кінця знаменитого на весь Радянський Союз підприємства мені сьогодні повідав ветеран, який був тоді у вирі приватизаційних реформ, але не міг осягнути, до чого вони призведуть.
Після здобуття незалежності Україною почали рватись виробничі зв’язки між колишніми республіками, і лише деяким підприємствам вдалось їх утримати або переорієнтуватись на нові ринки та нову продукцію. Не можна сказати, що керівництво «Прогресу» не докладало зусиль на цьому напрямку, але вочевидь, їх виявилось замало.
Перша хвиля приватизації накрила підприємство у 1996 році, коли держава залишила собі лише близько 26% акцій, а інші віддала у продаж за приватизаційні сертифікати та живі гроші. Після цієї хвилі 25% підприємства опинилось у власності ТОВ «Векам», 16 % у ТОВ «Агротон», а інші акції у робітників та керівників заводу. Тобто, тоді бенефіціари (як тепер модно говорити) підприємства жили ще в Бердичеві, але інвестиційних можливостей для перезапуску заводу не мали.
Залишки продукції, частину обладнання, ще якість активи вони знали як продати, але запустити заново виробництво – ні. Хоча гарні спроби і були, якщо згадати хоча б виробництво газових індивідуальних котлів під брендом «RIO», автомобільних причепів та ще кількох видів споживчої продукції. Якби тоді Бердичів взяв курс на децентралізацію опалення та організували б співпрацю з підприємством, то котли власного виробництва вже б стояли у квартирах всіх мешканців багатоповерхівок міста. І в заводу був би потужний імпульс для розвитку.
Друга хвиля накрила завод з головою в 2004 році, коли власники великих пакетів акцій продали їх структурам олігарха Жеваго, а недостаючі до контрольного пакету відсотки ті купили у працівників та керівників підприємства. Добре, хоч до цього завод передав місту Палац культури та всю житлову сферу, а то довелось би і її викупати, як це сталось потім із спортзалом.
По суті, Жеваго зробив «Прогрес» майстернею для ремонту обладнання на своїх металургійних потужностях та рудниках. Так, робота якось йшла, але колектив зменшувався постійно, цехи закривались, нові замовлення не з’являлись, хоча київський «Торговий дім» вимивав всю виручку та інші активи підприємства.
Навчені прокуратурою працівники подавали в суд за невиплату зарплати, але їм трохи заплатили, то вони й задовольнились цим. Складається враження, що зараз на заводі залишились ті, кому зарплата не сильно й потрібна. У Фейсбук хтось із прогресантів створив сторінку «Підслухано на прогресі» та півтора року писав там про кричущу ситуацію з боргами, але його ніхто з нинішніх працівників не підтримав.
Власники заводу, напевно, думають, що вони роблять добру справу, коли зберігають виробничий комплекс колишнього великого заводу у більш-менш робочому стані, але приклади багатьох інших підприємств доводять інше.
Так, на території колишнього шкіроб’єднання зараз працюють десятки підприємців, які випускають шкіри та іншої продукції більше, ніж це робив радянський завод. На «Комсомольці» ситуація гірша, але все одно там вже більша половина виробничих площ зайнята новими підприємствами.
Якби «Прогрес» став банкрутом, це було б дно, від якого можна відштовхуватись до нових висот, а так стагнація може тривати ще дуже довго. Хіба що замовлення на туалети посипляться, як з відра…
P.S. Подяки від міської ради оголосили таким працівникам “Прогресу»:
– Кіндору Олександру Юрійовичу – начальнику виробничої лабораторії з випробувань центральної заводської лабораторії;
– Рудому Олександру Степановичу – головному металургу ливарної служби;
– Мельничуку Олегу Петровичу – технологу механоскладального цеху №3;
– Криницькому Анатолію Євгенійовичу – головному механіку ремонтно-енергетичної служби;
– Блонській Тетяні Юріївні – начальнику інструментальної дільниці №21.
P.P.S. Заводську Дошку Пошани до свята таки оновили.