Сергій Поляков і Олег Сич формально були жителями раніше Бердичівського району, а потім – Райгородецької громади. Але ментально і реально вони завжди були Бердичівлянами, незалежно від того, де народились, і де жили. І це зайвий раз доводить, що нинішній поділ на громади цілісної території, яка тяжіє до Бердичева є недолугим, а можливо, і недовгим.
Так, Сергій Поляков, взагалі, народився в Абхазії в 1970 році, звідки на початку дев’яностих, разом з мамою і братом, тікав від війни та розрухи, які принесла у цей благодатний край тоді ще не так помітна імперська російська політика.
В Бердичеві вони знайшли свою другу домівку і жили в дружбі та згоді. Сергій працював спочатку на станції техобслуговування ВАЗ автоелектриком, а потім його вмінням і вправностям стало тісно в рамках підприємства, і до нього потягнулись клієнти з найнесподіванішими проблемами автомобільної електроніки, яким він ніколи не відмовляв.
Непросто складалось його сімейне життя, але успіхам сина та здібностям доньки він радів більше, ніж своїм. Навіть після розлучення він часто приїздив до доньки, допомагав їй не тільки грішми, але й батьківськими порадами та настановами. А ще більше зрадів появі внучки і не міг повірити, що він став дідом ще задовго до п’ятдесяти років.
Саме ці його найрідніші люди: внучка, донька, рідний брат, колишні дружина, тесть і теща попрощались з Сергієм біля під’їзду будинку по вулиці Європейській, 14, де він прожив багато років. У двір його привезли у закритій труні, і розділити це горе з рідними прийшли багато сусідів з навколишніх будинків, знайомих Сергія, та його колег.
Вони й розповіли, що спочатку Сергію відмовили у військкоматі в мобілізації, тоді вони з другом подались у добровольчий батальйон «Полісся», де не відмовляли нікому. А згодом цей батальйон увійшов до збройних сил України, а Сергій Поляков став старшим стрільцем 2 відділення спеціального призначення 3 взводу спеціального призначення 3 роти спеціального призначення військової частини А4626.
Останній свій бій прийняв Сергій Поляков 13 серпня поблизу міста Сіверськ, де під час артилерійського обстрілу отримав поранення, несумісні з життям.
Так само, під час артилерійського обстрілу, лише поблизу міста Вугледар 6 серпня загинув Олег Сич, з яким вчора теж прощались в гарнізонному будинку офіцерів та Михайло Хорошавін, якого лише днями привезуть до Бердичева.
До традиційного вже місця прощання з загиблими бердичівлянами у четвер прийшли дуже багато родичів, друзів та знайомих Олега Сича і згадували про нього лише найкращими словами. Але чи не вперше тут були керівники Райгородецької громади, до якої відноситься селище Мирне, де мешкав Олег Сич і був прописаний Сергій Поляков. Але, на траурному мітингу в будинку офіцерів вони не виступали, віддавши перевагу міському голові Сергію Орлюку.
Знову і знову від серця відривав він скорботні слова, якими хоч трохи хотів би втішити згорьованих рідних та близьких загиблих воїнів. А військовий капелан Іван Цихуляк так же щиро і натхненно виголошував, що полеглі сьогодні воїни стануть в один ряд з героями визвольних війн, які протягом століть гинули за свободу і незалежність нашої України.
Знову вулицею Братів Міхєєвих полинули тужливі мелодії військового оркестру, а домовини з полеглими воїнами проводжали в останній буть сотні бердичівлян.
Раніше вже бувало, коли одночасно кількох загиблих проводжали у спільній процесії, а потім вже роз’їжджались по місцям поховань у різні села та селища Бердичівщини (що теж свідчить про спільну долю міста та округи). Цього ж разу обох привезли на міське кладовище, і лише тут процесії розділились. Сергія Полякова поховали поряд з родичами, а Олега Сича – на військовому секторі.
І тут вже, як на похованнях воїнів на всіх сільських кладовищах, прозвучала розлога розповідь про біографію загиблого від старости села та виступ голови Райгородоцької ОТГ Максима Самчика.
Олег Сич народився 20 листопада 1972 року в селі Великі Низгірці в сім’ї робітників. Закінчив 8 класів Бердичівської школи № 11, а потім ПТУ-4, де отримав спеціальність зварювальника. В 1990 – 1992 році проходив термінову службу спочатку ще в радянській армії, а потім вже в українській.
В 1993 році одружився на своїй однокласниці Наталі, з якою в любові і злагоді прожили 29 років. Новостворена сім’я переїхала в селище Мирне, де й народились син Богдан та дочка Діана. Вчились діти у міських школах та відвідували міські секції та гуртки (це знову ж про спільність культурного і освітнього простору міста та околиць).
Олег спочатку працював водієм в магазині спорттоварів навпроти універмагу, а після навчання в технікумі отримав посаду товарознавця. Потім вже у якості приватного підприємця продовжив торгувати спортивними товарами, і так тривало аж до 2019 року. А після цього була робота в меблевому цеху, на заводі «Сейф Глас Факторі» і на підприємстві «Кромберг енд Шуберт», звідки і був 22 червня мобілізований до лав ЗСУ.
Служив Олег Сич стрільцем-зенітником 1 зенітно-ракетного відділення зенітно-ракетного взводу 2 стрілецького батальйону ВЧ А0536 та загинув 6 серпня (всього через півтора місяці після мобілізації) від артилерійського обстрілу.
Мати воїна, дружина і діти, рідні, близькі, колеги і друзі, під звуки гімну України та військового салюту, попрощались з Героєм та пообіцяли пам’ятати його завжди…