В Гарнізонному будинку офіцерів сьогодні було надзвичайно людно, адже тут проходила церемонія прощання одразу з трьома жителями нашого міста.
На останню зустріч з ними прийшли їх рідні і близькі, друзі і знайомі, однокласники і сусіди, колеги по роботі та хобі та просто небайдужі бердичівляни.
Спільну панахиду по загиблим провели представники двох конфесій: Православної церкви України (Євген Шимченко, Костянтин Карпенко, Микола Семенюк) та Української Греко-католицької церкви (Іван Цихуляк) разом з півчими церковного хору.
Міський голова у своїй траурній промові згадав, що це вже вдруге тут прощаються одночасно з трьома захисниками України, а всього Бердичів втратив вже на цій війні більше ста своїх земляків. А ще він відзначив, що так, як сьогодні об’єднались різні конфесії, так більше року тому об’єднались і бердичівляни, які стали до лав територіальної оборони, склавши кістяк 139 батальйону ТРО. Трагедія, яка сталась на бойових позиціях батальйону та викликала шквал емоцій та пересудів на сторінках соцмереж ще буде розслідуватись, але головною її причиною є звичайно ж повномасштабне вторгнення агресора на нашу Батьківщину.
Військовий капелан Іван Цихуляк в своїй натхненій промові не був таким розлогим, як зазвичай, адже рідні загиблих не могли стримувати сліз і ридань, а декому навіть стало зле.
Гори квітів виросли біля кожної домовини – це найменше, чим могли виказати свою шану і повагу до загиблих присутні на траурній церемонії.
Небо неначе плакало над загиблими, адже відразу після панахиди пустився сильний дощ із снігом, але на нього не зважали сотні людей, які пройшли разом із загиблими Героями останній раз по вулиці Братів Міхєєвих.
Родичі та знайомі розповіли основні віхи біографій воїнів нашого батальйону.
Ігор Стельмах народився у Бердичеві, закінчив сьому школу, навчався у Бердичівському машинобудівному коледжі. Здобувши професію, у різний час працював на кількох місцевих підприємствах, зокрема, на Бердичівському машинобудівному заводі “Прогрес”. Останнім місцем роботи чоловіка була компанія Safe Glass Factory. Любив риболовлю, був заядлим грибником, ростив з дружиною двох синів та мав великі плани на майбутнє.
Володимир Брацук теж народився у Бердичеві. Навчався у четвертій школі. Здобувши середню освіту, вступив до Бердичівського машинобудівного коледжу. Потім була строкова, а трохи згодом і контрактна служба у нашій артилерійській бригаді. У 2003-2004 роках чоловік брав участь в українській миротворчій місії в Іраку. Повернувшись додому, працював охоронцем в Києві. Без батька залишились син і донька.
Віктор Перепелиця народився у селі Іванківці. Закінчивши місцеву школу, переїхав жити до Бердичева. Вищу освіту за спеціальністю “Митна справа” здобував у Київському славістичному університеті. Зумів реалізувати себе у будівельній сфері. Був веселою, щирою, справедливою та порядною людиною. Повномасштабна війна застала чоловіка на Закарпатті, де він працював. Він не міг дозволити, щоб брудний рашистський чобіт безкарно топтав українську землю, а тому на початку березня 2022 року повернувся до рідного міста і пішов захищати Батьківщину.
Всі вони зустрілись у лавах батальйону територіальної оборони і більше року охороняли позиції біля білоруського кордону, звідки очікувався повторний напад агресорів. Жили в бліндажах та землянках, які щоразу обладнували при зміні дислокації підрозділу і в декого жевріла надія, що так воно буде постійно. Але жорстокі бої на сході змінили цю парадигму.
На початку березня батальйон переміщують спочатку під Бахмут, а потім на Харківщину – під Куп’янськ. Тут його підпорядковують бригаді ЗСУ, яка тримає оборону цієї місцевості та незабаром кидають на передові бойові позиції.
Поки що немає офіційної інформації про те, що сталось в ніч з 26 на 27 березня на позиції, яку обороняли загиблі бердичівляни, відомо лише, що з неї наступного дня не повернувся ніхто…
Їх командир так прокоментував у Фейсбуці те, що сталось:
“Весь час з 24 лютого я мав сподівання що цивільні хлопці, які під тиском ворожих бомбордувань та власного героїчного розуміння добра і лиха були змушені миттєво перетворитись у військових, ніколи не переживатимуть важку трагедію пов’язану з втратами своїх побратимів. Але моїх сподівань та всіх можливих зусиль направлених на підвищення боєздатності та живучості хлопців, напевно було замало.
Навколо цієї трагедії, ще будуть довго точитись чутки, плітки та маніпуляції. Але ніщо не змінить моєї впевненості, що вони справжні герої, воїни, сини своєї України які прийняли бій з ворогом та загинули за своїх рідних та близьких. Вічна їм пам’ять на всі майбутні покоління.
Розумію що мої щирі співчуття родинам не зменшать біль втрати, нам всім з цим жити скільки відведено кожному.
Вічна пам’ять ГЕРОЯМ!»
Траурна колона з автобусів та автомобілів розділилась біля «дитячого світу». Тіло Віктора Перепелиці повезли в Іванківці, де поховали поруч з рідними і близькими, а Ігоря Стельмаха та Володимира Брацука поховали на військовому секторі міського кладовища, де відсьогодні додалось ще два жовто-блакитні стяги. Їх четвертого побратима Вадима Галіцького сьогодні поховали в Гришквіцях…
