Сьогодні тут провели в останню путь люблячого батька, гарного чоловіка, захисника України, вірного своїй державі, Олександра Миколайовича Овчара.
Головний сержант 4 десантно-штурмової роти 2 десантно-штурмового батальйону військової частини А0281 (знаменита 95-та бригада) загинув під час бою з російськими окупантами в районі населеного пункту Ізюм 8 березня 2022 року.
Ще за життя він забажав, щоб після смерті бути кремованим, і це бажання не могла не виконати його родина. Урну з прахом Героя винесли з нового будинку, в якому він ще й не встиг толком пожити.
Всі жителі Маркушів вийшли провести свого односельчанина в останню путь, ставши на коліна перед траурною процесією.
Колону автобусів та автомобілів, яка слідувала з Маркушів до Бистрика, зустріли салютом.
Від такого редуту на початку Бистрика прах воїна під звуки траурних маршів військового оркестру понесли до місця останнього спочинку.
Секретар Райгородецької громади, а раніше – сільський голова Бистрика Світлана Барановська в повній тиші сільського кладовища оголосила тремтливу траурну промову, від якої присутні раз-по-раз змахували сльози. Вона розповіла про життєвий шлях загиблого воїна, який сьогодні закінчився поруч з могилами свої батьків та рідних.
Олександр Миколайович Овчар народився 11 вересня 1966 року в сім’ї бердичівських військовослужбовців. Навчався в одинадцятій школі, а після восьмого класу здобував професію столяра в ПТУ №3.
Військову службу проходив з 1984 по 1986 рік у внутрішніх військах в Одесі, а після демобілізації повернувся до батьків, які тоді вже жили у Бистрику. Потім поїхав працювати будівельником на Північ, у 1987 році оженився на дівчині з Маркушів, і там же, в далині від України, народився їх перший син Олександр.
Хоча в ті роки будівельники на півночі гарно заробляли, але серця Олександра і Ірини рвались на Батьківщину, і в 90-му році вони повернулись на Бердичівщину. Оселились в Маркушах, де невдовзі в них народилась донька, яку теж назвали Іриною.
Працював у селі водієм, електриком, завгаром, але розвал дев’яностих знову змусив Олександра їхати на заробітки. Професійних будівельників потребували скрізь, тому невдовзі він став вже й виконробом на київських будівництвах. Почав будувати новий будинок в Маркушах і для власної родини, в який переселились в 2014 році. Але пожити в ньому голові сім’ї довго не довелось.
27 січня 2015 року був мобілізований на військову службу, яку проходив в зоні АТО. Можливо, далась взнаки сімейна традиція, але саме тут він відчув себе потрібним, саме тут розкрились його надзвичайні організаційні здібності, тому Олександр Овчар підписав контракт і став професійним військовим. Під позивним «Бес» його поважали однополчани і боялись вороги.
Додому він заїжджав лише в нетривалі відпустки і зовсім не встиг награтись із своїми внуками, яких йому подарували донька і син у 2015 та у 2016 роках.
23 лютого 2022 року, неначе щось відчуваючи, він зібрав усю сім’ю в онлайн-чаті, і це відео залишилось останнім спогадом про люблячого чоловіка, турботливого батька та доброго дідуся. Далі були лише СМС-ки, а потім трагічне сповіщення від військкомату…
Місто із солодкою назвою “Ізюм” стало гірким полином для Олександра Овчара, де він загинув від ворожого обстрілу.
Над могилою злетіло дві пари голубів, яких він так любив за життя, і неначе разом з ними піднялась у небеса світла душа будівника, воїна, Героя…
