Йому було 55 років, син воював в ЗСУ з перших днів вторгнення, він підняв і виховав трьох внуків, але коли прийшла повістка не став ховатись і відмовлятись від мобілізації.
Народився Юрій Дем’яненко 5 жовтня 1967 року в селі Хмелище в багатодітній родині. Навчався в Скаківській школі, де мав багато друзів. Потім опанував професію тракториста в ПТУ № 33, і навіть працював трохи за нею в місцевому господарстві. Строкова служба в тоді ще радянській армії, після якої Сергій перебрався жити до Бердичева. Тут працював на сільгосптехніці, інших підприємствах міста, а потім довгий час на взуттєвій фабриці «Ріф-1».
Та рідне село він звичайно ж ніколи не забував. І на вихідних і в короткі відпустки він завжди приїздив до рідної оселі, допомагав батькам, братам і сестрам усім чим міг. Односельчани не вважали, що він вибрався з Хмелищ, просто деякий час він проводив в Бердичеві, але жив по-справжньому лише серед рідних ланів і лісів. У місто часто їздив не автобусом кружною дорогою, а навпростець через ліс і полігон второваною стежкою, яка тягнулась колись вздовж колишньої вузькоколійки, і тягнеться і нині, коли рейок немає там вже два десятиліття.
Дуже любив спілкуватись з односельцями, завжди слухав старших людей, а найбільше подобалось Юрію спілкуватись з молодшими. Десь в душі в ньому, напевно, завжди ховалась педагогічна жилка, і хоч він не став учителем, але повчати оточуючих завжди прагнув. І якщо син якось «проскочив» повз його «педагогіку», то для рідних внуків він став справжнім добрим другом і наставником. Він їх любив усім серцем і не міг натішитись їх успіхами.
Непросто давались військові будні Юрію, по телефону він казав рідним: «Нас тут бігати заставляють, а мені й ходити важко…». Він теж воював в складі 30 механізованої бригади, на посаді механіка водія. Та під Бахмутом нині всі посади змішались, і головним стала не назва посади чи техніка, а більш-менш виритий окоп та стрілецька зброя.
Підрозділ Юрія Дем’яненка вів важкі оборонні бої поблизу селищ Червона Гора та Парасковіївка на півночі від Бахмута, а це основний напрям наступу рашистів, які намагаються таким чином оточити місто, що стало фортецею. Ще 3 лютого Юрій перестав виходити на зв’язок, і серця матері та дружини передчули непоправне. Лише 13 лютого його тіло знайшли на позиції та забрали, і саме цю дату визнали в документах офіційною датою загибелі.
До Бердичева тіло Юрія привезли лише вчора разом зі іншими загиблими. Останню ніч і день він провів у маленькій квартирі біля прохідної колишнього рафінадного заводу, в якій довгі роки прожили вони з дружиною і сином, а вдень під звуки військового оркестру труну пронесли трохи по вулиці Червоній і траурна процесія вирушила до Хмелищ.
Тут в маленькій церкві Отець Іван відправив панахиду, і в супроводі чи не всіх жителів Хмелищ та Скаківки та інших сіл громади загиблого воїна останній раз пронесли вулицею рідного села. На сільському кладовищі виступили голова Гришковецької ОТГ Ірена Лісова та староста Скаківки Борис Шлапак, які пообіцяли навіки зберегти пам’ять про відважного воїна, який віддав за свободу Батьківщини найдорожче – своє життя.
