Знову сьогодні брали участь в траурних церемоніях кілька громад Бердичівського району, адже долі людські не залежать від адміністративних кордонів.
Народився Олександр Стахов 14 листопада 1988 року в Бердичеві. Родина жила в районі вокзалу, батько працював на «Прогресі», тож зовсім невипадково Олександр навчався в 10 школі, а в подальшому опановував робітничу спеціальність в четвертому ПТУ. Мав золоті руки, хист до роботи з технікою, та добрий і веселий характер.
Працював на будівництвах в Україні, виїжджав на заробітки за кордон, а потім повернувся та влився в колектив деревообробного підприємства «Ритм» на території колишнього шкіроб’єднання, де пропрацював майже сім років. Його цінували товариші по роботі та керівництво підприємства, тож сьогодні попрощатись з ним прийшло дуже багато колег. Прийшли також і колеги по роботі в радіотаксі, де він підробляв, щоб приносити в сім’ю більше користі.
Сімейне життя складалось не зовсім гладко, з першою дружиною довелось розлучитись, але потім доля звела його з чудовою жінкою, і своїх двох падчерок Олександр любив не менше ніж рідну доньку, а вони відповідали йому взаємністю. Років з п’ять тому родина придбала будинок в селі Великі Низгірці, тож роботи по господарству завжди вистачало.
Саме тому на похованні було дуже багато людей з Семенівської громади та все її керівництво. З військкомату його направили на службу до Національної гвардії України, і спочатку Олександр з товаришами охороняли важливі об’єкти на Житомирщині і Київщині, як наприклад, радіотелевізійна вежа в селищі Андріївка за Черняховом. Тоді йому вдавалось чи не щотижня приїздити додому, бачитись з рідними, бавитись з внучками, які зростали у старшої падчерки, будувати плани на майбутнє.
Але занадто болісно сприймав він новини зі справжнього фронту, і врешті-решт він опинився в славнозвісній штурмовій бригаді нацгвардії «Буревій». Тут отримав нову посаду – старший навідник міномету та почав бити ворогів по-справжньому. І так справно це в нього виходило, що вже в одному з перших боїв на передовій він навів міномет точно на рашистський бліндаж, який розлетівся вдрузки разом зі своїми мешканцями. За що Олександра Стахова було представлено до державної нагороди.
Його позивний був «Долар», і в підрозділі Олександра поважали за надійність побратими. Так само тепло відгукувався і він про них. Донькам розказував, що командир у нього – «офігенний», піклується про солдат, думає і дбає про те, щоб зберегти їх живими. Але, на жаль, в такій війні навіть найкраще піклування не дає ніяких гарантій.
25 грудня підрозділ Стахова виїздив на БТРі з місця постійної дислокації під містом Лиман на Донеччині на позиції поблизу села Ямпіль. Та їм не судилось цього разу туди доїхати. Артилерійський снаряд чи дрон ворога прямим попаданням не залишив шансів нікому…
За місяць до цього, в листопаді, Олександр був вдома в короткій відпустці. І неначе щось відчував неминуче, адже він склав заповіт у нотаріуса, а ще сказав рідним, якщо з ним щось станеться, хоче бути кремований. Вони не могли не виконати це прохання, тому вчора в Києві провели кремацію, а сьогодні урну з прахом привезли до Бердичева.
Прощальна молитва відбулась опівдні біля Хресто-воздвиженської церкви, що в районі Дитячого світу, адже таку кількість людей, яка прийшла попрощатись з загиблим воїном маленька церква не могла вмістити. Зі скорботною промовою виступив міський голова Сергій Орлюк, який знову і знову закликав бердичів’ян берегти пам’ять про кожного Героя, завдяки яким ми можемо тут жити під відносно мирним небом.
На шляху до кладовища села Підгороднє, де похований дід Олександра, траурна колона розтягнулась більш ніж на півкілометра. Десяток жителів цього села теж вийшли, щоб провести в останній шлях воїна, напевно, ще ніколи не бачили на своїй вулиці стільки автівок разом. На цьому цвинтарі сьогодні вдруге з початку повномасштабного вторгнення лунали траурна промова сільського старости, військовий салют та Гімн України, а урна з прахом Олександра Стахова знайшла свій вічний спочинок.
