І навіть рідного брата, який відбуває покарання у Райківській колонії не відпустили провести в останню путь воїна, який загинув захищаючи свободу України.
Народився Євген в Бердичеві 18 лютого 1979 року. Сім’я проживала по вулиці Чкалова (нині Степана Бандери), тож навчався він в десятій школі. Після закінчення восьми класів навчався в Козятинському ПТУ на помічника машиніста, але за спеціальністю працювати не прийшлось. Після строкової служби працював в різних місцях, на будівництвах, на підробітках в Бердичеві, по Україні та навіть в Польщі.
Один час працював на виготовленні вікон «Стеко», звідки і прийшли двоє товаришів, які добре відгукувались за Євгена та запам’ятали його дуже доброю людиною.
Сусіди з будинку розповіли, що сімейне життя в нього довго не складалось, дітей не було, але з дружиною останнім часом жили вони добре, хоча й небагато. Взагалі, лише Євгенова допомога з заробітної плати військового дозволила матері зробити хоч трохи ремонт у квартирі.
Він був мобілізований в грудні 2022 року та після навчального центру попав до інженерно-саперного взводу першого батальйону новосформованої 44-ї механізованої бригади. Саперам в цій війні «роботи» ой як вистачає, тож молодший сержант Моженет був на гарному рахунку у командування підрозділу. Але, 13 січня 2024 року внаслідок танкового обстрілу позиції поблизу н.п. Андріївка Сватівського району на Луганщині, він загинув.
Незважаючи на те, що присутніх було небагато, але заупокійна панахида в храмі рівноапостольного князя Володимира та траурний мітинг в Гарнізонному будинку офіцерів були організовані як потрібно. Скорботну промову проголосив міський голова Сергій Орлюк, а військовий капелан Іван Цихуляк молився за загиблого воїна і в храмі, і в ГБК, і на кладовищі.
У військовому секторі поруч з похованими вчора і позавчора військовими, під звуки салюту та Гімну України добрий бердичів’янин та мужній воїн Євген Моженет знайшов свій останній спочинок.
На моє прохання розповісти більше про загиблого, його друг сказав, що треба написати про те, як люди в нас можуть роками і десятиліттями жити чи працювати поруч і не знати своїх сусідів чи колег, їх проблеми чи потреби. І лише в перші дні війни, коли ракети летіли в Бердичів та Житомир, деякі з них вперше познайомились, ховаючись в бомбосховищах. То невже, щоб бути ближчими і людянішими, потрібно почути свист мін чи снарядів?..
А мати бідкалась, що хтось мільярдами краде – і на свободі, а її другого сина за крадіжку з сарая посадили в тюрму і навіть не відпустили на похорон брата…
