Вони служили в одному розрахунку протитанкової гармати і прийняли 17 липня на Херсонщині, поблизу населеного пункту Потьомкін, свій останній бій.
Їхня гармата полювала на рашистського танка, та на жаль, цього разу танковий снаряд виявився швидшим… Четвертий номер розрахунку, до речі, брат загиблого Олександра Аніщенка, вижив, але з тяжким пораненням попав у госпіталь. Їх тіла разом привіз до Бердичева один з побратимів, і сьогодні всіх трьох бойових друзів провели в останню путь.
В гарнізонному будинку офіцерів знову було людно. Дві труни в оточенні почесної військової варти знову стояли в траурній залі, а попрощатись з військовими, які там лежали прийшли сотні бердичівлян та багато жителів Малосілки.
Адже, один із загиблих – Олександр Аніщенко довгий час жив в Малосілці і ходив там в школу. Але, сьогодні його проводжали з дев’ятиповерхівки на Червоній Горі, де залишилась тепер без чоловіка дружина та без батька дев’ятирічна донька і чотирнадцятирічний син.
Дуже багато родичів, сусідів, друзів прийшли попрощатись з Олександром і всі згадували його лише найкращими словами. Він працював будівельником, мав золоті руки і добре серце.
Поруч з другою домовиною були родичі та сусіди Сергія Павлюка та вчителі з 17-ї школи, де він навчався. Та й жив він теж біля самої школи, в п’ятиповерхівці по вулиці Вітківського (колишня Іллічевська). Непросто складалось його життя, він не займав ніяких посад, не мав постійного місця роботи (працював двірником, копав могили на кладовищі), та мав велике добре серце.
Так вийшло, що з дружиною вони розійшлись дуже давно і сина, який сьогодні приїхав на похорон батька навіть не знав ніхто із сусідів. Сергій жив разом з мамою та братом, а після смерті матері лише з братом-інвалідом. Часом вони не мирилися, і в результаті однієї з сварок брат викликав поліцію і порекомендував їм завести Сергія у військкомат. А той і не став сперечатись.
Хоча він раніше не служив, але у війську швидко знайшов своє призначення, і за словами сусідки і вчительки, яка з ним спілкувалась по телефону за два тижні до загибелі, він змужнів духом, став набагато впевненішим в собі, і лише дуже бідкався, що рідна сестра, яка нині проживає у підмосков’ї, вірить у рашистську пропаганду і не визнає, що росія напала на Україну.
Після прощальних промов міського голови, представника військової частини та військового капелана, траурна процесія знову вишикувалась біля будинку офіцерів і вирушила скорботною ходою по вулиці Братів Міхєєвих. На ній жив Олександр Аніщенко, тож сьогодні він останній раз пройшов повз рідний двір.
І знову траурна колона розділилась на перехресті з вулицею Житомирською. Олександра Аніщенка повезли на міське кладовище, а Сергія Павлюка в Гришківці. Тут, поруч з могилами рідних він і знайшов свій останній прихисток під звуки військового салюту та гімну України.
А музикантів, які виконували цей гімн та почесну військову варту чекали сьогодні ще на одній скорботній церемонії, адже, як писалось вище, троє бойових побратимів сьогодні знайшли свій вічний спокій.
У селі Хмельове вже правили панахиду по третьому номеру артилерійського розрахунку, Валентину Чернюку. Він був не набагато старшим своїх бойових друзів, якщо їм було по 45, то йому лише 49. Ще пів життя мало б бути попереду, але клята війна вирішила по-своєму.
У дворі двоповерховго будинку по вулиці, яка колись носила назву «Комунарна», зібрались рідні та близькі, а згодом прийшли і майже всі односельчани. Батюшка Іван з Половецької церкви довго і задушевно читав молитву, але згорьована дружина не чула її. Двоє синів як могли, так і підтримували її, а третій, наймолодший не зміг приїхати із-за кордону.
Односельчани утворили живий коридор і навколішки проводжали загиблого героя по головній вулиці свого невеличкого села. А рухаючись в процесії люди говорили, що хоч село і невеличке, а близько десяти своїх представників відправило на фронт, і двоє з них вже загинули. Як і в сусідньому Половецькому, звідки пішло на фронт близько п’ятдесяти жителів, що значно більше у процентному співвідношенні, ніж жителів Бердичева, чи навіть, жителів Гришковець.
Саме тут, на новому Половецькому цвинтарі, серед багатьох десятків свої родичів та однофамільців знайшов сьогодні свій останній прихисток Валентин Чернюк.
Староста села у своєму виступі на траурному мітингу додав фактів до його біографії. Народився в селі Дубова, вчився в Половецькій школі, мав багато друзів. До і після армії (1991 – 1993 рр) працював в хмелерадгоспі «Дубова», а потім на різних роботах та будівництвах. В 1994 році одружився і разом з дружиною вони виховали трьох синів, 95, 97 та 2012 р.н.
З перших днів війни Валентин пішов захищати свою Батьківщину. Коли телефонував додому, завжди розповідав більше про свої побратимів, адже в їхній частині було багато земляків.
Голова Гришковецької громади Ірена Лісова та військовий капелан Іван Цихуляк у своїх промовах знову і знову наголошували на тому, що ми не повинні забувати подвиг наших героїв та жити так, щоб їх жертви не стали марними для нашої України.
Знову лунав гімн, знову звучав салют, і бойові побратими вже на тому світі знову об’єднались у своєму вічному розрахунку.
