Він не був професійним військовим, він мав цілком мирну професію економіста та цілком мирні навички будівельника, покрівельника, «обшивщика», але за кілька місяців війни став справжнім офіцером, бо мав сталевий внутрішній стрижень.
Народився Ігор в Бердичеві 10 жовтня 1987 року. Мама працювала в громадському харчуванні нашого міста, сім’я жила в дев’ятиповерхівці біля «Дитячого світу», тож починав своє шкільне навчання, зрозуміло, в найближчій до дому четвертій школі. Але закінчував його в Скраглівці, де працювала тоді і працює зараз його сестра.
І сьогодні прийшли підтримати свою колегу в тяжку годину багато співробітників міського управління освіти, до якого нині відноситься і Скраглівська гімназія. Прийшов колишній начальник «общепіта», на очах якого зростав Ігор, прийшли численні його друзі, знайомі, родичі і сусіди.
Вищу освіту Ігор Прокопчук здобував в Житомирському інституті підприємництва та сучасних технологій за модною спеціальністю «економічна кібернетика», але втілити в життя набуті знання якось не довелося.
У Бердичеві саме починався «обшивочний бум», і людям, у яких руки росли з правильного місця, відкривались найкращі перспективи заробітку. І маленька майстерня за ливарним комплексом швидко перетворилась в цілий мінізавод, з якого щодня виїздило по кілька перешитих бусів.
Невдовзі після закінчення вишу Ігор одружився з Олександрою і незабаром в сім’ї з’явилась донька Валерія. Він її дуже любив, як і своїх названих доньок-похресниць, але вісім років тому подружжя розлучилось.
Коли в обшивках стало не так людно, Ігор став займатись будівництвами, його знали як гарного покрівельника в Бердичеві, Вінниці та інших містах країни. А в Вінниці він ще й співпрацював з місіонерами та волонтерами, які допомагали безхатькам, адже мав добре і щире серце.
13 квітня 2023 року Ігоря Прокопчука мобілізували до лав ЗСУ. В навчальному центрі Десна на Чернігівщині відразу побачили, що освічений бердичів’янин має справжній хист до спілкування з людьми, гарно розуміється в тактиці, швидко опановує військову науку, тож його направили на двомісячні офіцерські курси до Одеси.
Після їх закінчення воїну було присвоєно звання молодшого лейтенанта та направлено до 32 окремої механізованої бригади на посаду командира механізованого взводу. За короткий час він став справжнім військовим, зрозумів цю справу і казав своїм рідним: «Хто, як не я, буду тут у фронтовому пеклі, щоб ви вдома могли жити і радіти».
В спілкуванні з рідними він говорив, що зброї вистачає, а ось людей, а особливо молодих хлопців і чоловіків – катма. Під його керівництвом були самі 50-55-річні «діди», яких він по-доброму жалів, і не міг давати наказів, які вони не в змозі виконати.
У фронтових умовах Ігор багато переосмислив, знову почав спілкуватись з жінкою, яка колись була його першим коханням, і врешті-решт, приїхавши в грудні минулого року в коротку відпустку, він побрався зі Світланою. Їхньому щастю раділи всі рідні та знайомі, але, на жаль, воно було недовгим…
Підтримати свою колегу прийшли багато співробітників управління соціального захисту, де працює Світлана, та її рідня. Вони найкращими словами згадували Ігоря та короткі миті спілкування з ним. В ті короткі дні відпустки він обійшов всіх родичів, неначе передчуваючи, що може їх більше не побачити.
Останні місяці 32-га бригада веде тяжкі бої в районі Куп’янська, де ворог наступає щодня і щоночі, і де 17 лютого під селом Синьківка прийняв свій останній бій Ігор Прокопчук. Спочатку прийшло сповіщення – пропав без вісти, і в рідних залишалась краплина надії, хоча він і не виходив на зв’язок, але через кілька днів тіло загиблого воїна вдалось винести з поля бою, і в Бердичів полетіла найстрашніша звістка…
В багатолюдному сьогодні Гарнізонному будинку офіцерів знову звучала скорботна промова міського голови Сергія Орлюка та натхненні слова військового капелана Івана Цихуляка.
Траурна процесія розтягнулась чи не на половину вулиці Міхеєвих, а на військовому секторі міського кладовища могила молодшого лейтенанта Ігоря Прокопчука розпочала новий ряд поховань…
