Народився Олександр 23 червня 1983 року в селищі Червоне, колишнього Андрушівського, а нині Бердичівського району.
До 9 класу вчився в місцевій школі, а потім в одному з житомирських ПТУ, де здобув фах маляра-штукатура. Після закінчення строкової служби в армії, працював на будівництвах в Бердичеві, Києві, Ужгороді, за кордоном.
Разом з дружиною виховували чотирьох дітей, але тільки нещодавно, коли приїхав з фронту в коротку відпустку подав документи на оформлення батьківства, бо навіть не думав про те, на початку війни, коли в перший день добровольцем прийшов до військкомату.
Спочатку стояв на блок-постах поблизу Бердичева, потім в ТРО, потім частину реформували, і Олександр Олійник став номером обслуги гранатометного відділення гранатометного взводу роти вогневої підтримки військової частини А 4119. Їх окремий батальйон носить назву «Дике поле».
Разом з побратимами Олександр одним з перших звільняв села на Херсонщині, брав участь у Балаклійсько-Ізюмській наступальній операції. Саме тут, в Куп’янську, вони «затрофеїли» багато ворожих гармат, якими нищать загарбників і досі.
На жаль, зараз під Лиманом і Кремінною чи не найгарячіша ділянка фронту, і як розповіли військові, які приїхали на похорон побратима, сказати, що ситуація вкрай важка, це нічого не сказати. Не вистачає снарядів, гармати виходять з ладу, не вистачає людей, тому на деяких позиціях бійці перебувають без заміни до двох тижнів.
Саме під час такої ротації і загинув 13 липня Олександр Олійник. Ворожі дрони зафіксували рух, і мінометний обстріл виявився останнім для бердичівлянина.
Сьогодні в Гарнізонному будинку офіцерів зібрались рідні, близькі та друзі загиблого воїна з Бердичева та приїхала чимала делегація з Червоного разом із селищним головою Юрієм Ящуком. Він виступив зі скорботною промовою після міського голови Бердичева Сергія Орлюка.
Ледь стримуючи сльози, голова сусідньої громади розповів, що лише кілька тижнів тому, на своє 40-річчя Олександр Олійник приїжджав у відпустку, і немов би щось відчуваючи, зайшовши в хату до рідної сестри, сказав: «Напевно, я сюди вже ніколи не повернуся…»
Знову в залі звучала натхненна промова військового капелана Івана Цихуляка, в якій він вкотре закликав українців змінюватись заради тих, хто віддав своє життя за можливість дітям і внукам жити у вільній країні.
В черговий раз траурна процесія йшла вулицею Братів Міхеєвих, колона їхала до міського кладовища, де на військовому секторі могила Олександра Олійника майже завершила четвертий ряд воєнних поховань.
