Поблизу батьківської домівки по вулиці Василя Стуса (колишня Пархоменка) сьогодні зібрались рідні та близькі, друзі та однокласники, сусіди з усього мікрорайону та майже всі вчителі сімнадцятої школи.
Це й не дивно, адже мама загиблого понад тридцять років працювала в цій школі завідуючою по господарській частині. Вона не викладала предмети і не перевіряла зошити, але її знали всі покоління учнів, адже завжди за чимось комусь колись потрібно було звертатись до Лілії Володимирівни.
В сім’ї у неї підростали троє красенів-синів, і Вадим був з них найстаршим. Вони були помічниками батькам у всьому, а старшого батько любив найбільше. Як сьогодні звучало у прощальних промовах «Вадим мав дві праві руки», адже не було такої господарської справи, з якою б він не впорався. Був пристрасним мисливцем та рибалкою, а любов до бджільництва, яку прищепив йому батько, проніс через усе життя.
Після школи та строкової служби він уклав контракт та залишився в ЗСУ, але після його закінчення повернувся до цивільного життя. Працював водієм, механіком на СТО в районі хлібзаводу, де його і застала звістка про початок російської агресії. Довго Вадим не думав, і вже третього дня добровільно прийшов на збірний пункт та знову одягнув військову форму.
У складі героїчної 95-ї десантно-штурмової бригади Вадим Ракуть пройшов чимало найгарячіших точок військового протистояння. Він був старшим сержантом забезпечення, тож завжди був за кермом, розвозячи як необхідні для життєдіяльності підрозділу речі, так і особовий склад бойових груп.
На початку минулого року зустрів на Донеччині свого кращого друга дитинства, який з іншими бердичів’янами служив у 30-й бригаді, де було набагато гірше постачання, ніж в 95-ки. Тоді він зміг поділитись із земляками і продуктами, і іншими необхідними речами, про що вони сьогодні теж із сумом згадували.
Однокласники і однокласниці теж згадували Вадима найкращими словами, адже він був справжнім другом, якого всі любили і з яким хотіли дружити.
Ще 3 лютого 2023 року перервався зв’язок з Вадимом Ракутем, коли після вивозу бойової групи на нуль в лісах під Кремінною він не повернувся до побратимів. Але інформації про його загибель тоді ніхто не міг підтвердити, і в батьків та рідних була надія, що він живий, але потрапив у полон. Її підтримувало опубліковане невдовзі на російських пабліках відео, в якому рідні начебто впізнали свого Вадима. Але ніяких інших підтверджень цьому ні тоді, ні згодом не було.
Серце згорьованого батька не витримало гірких дум про сина, і буквально через кілька тижнів зникнення зв’язку з ним він помер. Для мами та рідних потягнулись довгі тижні та місяці очікування хоч якихось новин про Вадима. І лише в жовтні 2023 року такі новини надійшли, але, на жаль, вони не були втішними.
Після чергового обміну тілами до рідних звернулось військове командування про необхідність надати ДНК для експертизи. Тривали ці експертизи теж довго, брали зразки і у матері, і у братів, і у доньки, і лише в цьому місяці було достеменно підтверджено, що тіло, яке зберігалось в морзі, належить саме Вадиму Ракутю. І лише тепер труна з ним нарешті дісталась рідного Бердичева.
Після прощальної панахиди, яку провів Євген Шимченко, промову виголосив міський голова Сергій Орлюк. Він висловив слова співчуття родині загиблого Воїна та закликав єднатись для того, щоб захистити нашу країну від ненависної орди.
Після того, як траурна процесія пройшла по рідній вулиці Вадима, кортеж направився в сторону Гришковець, адже саме там, неподалік могили батька, вирішили поховати його старшого сина.
На Дмитровецькому кладовищі зі словами співчуття виступила селищна голова Ірена Лісова та класний керівник Вадима Валентина Кащук, а потім під звуки Гімну України та військового салюту на алеї слави цього цвинтаря виросла свіжа могила.
