І знову плаче земля за відданим сином України, знову приймає Героя. Знову війна забирає найкращих… Двадцятого травня у Бердичеві провели в останню путь воїна світла, захисника України Миколу Борисенка. Він героїчно загинув під час жорстоких боїв на Харківщині, боронячи мир у рідній країні, боронячи життя…
Гідно жив, самовіддано працював, безстрашно воював, загинув як Герой…
Сорокарічному бердичівлянину Миколі Борисенку ще б жити і жити, виховувати дітей, зводити будинки і за першим покликом приходити на допомогу людям…
Він народився наприкінці 1981-го року, 29-го грудня. З дитинства зростав доброзичливим, наполегливим, відповідальним та працелюбним. Микола рано втратив батьків і звик долати труднощі. Закінчивши 8 класів школи № 4, вступив до ПТУ № 4, де опанував професію електрика. Після смерті матері пішов служити у Збройні Сили України, в армії був військовим водієм, гранатометником та навідником розрахунку. Повернувшись додому, досяг справжньої майстерності у своїй професійній сфері. Його золотими руками зведені будинки у різних містах України, свого часу працював у Польщі. Чоловік залишив свій добрий слід і в рідному місті – брав участь у будівництві ТЦ «Шевченківський».
Із початком повномасштабного російського вторгнення пішов добровольцем захищати Україну. Служив старшим стрільцем 1 десантно-штурмового взводу 1 десантно-штурмової роти 1 десантного штурмового батальйону військової частини А0281. Боєць легендарної 95-ї бригади героїчно загинув 9-го травня під час оборонного бою поблизу с. Курулька Харківської області.
Внаслідок ворожого обстрілу танками і артилерією наших позицій отримав мінно-вибухову травму та множинні осколкові поранення, які виявилися несумісні з життям…
Він мріяв відбудовувати країну після Перемоги, відновлювати зруйноване та понівечене ворогом. Війна обірвала життя…
Юліанна Янчук, сестра дружини Миколи, називає його золотої душі людиною: «Його любили всі бойові побратими, і зараз пишуть нам, підтримують. Завжди був врівноваженим та стриманим. За що б не брався, все ретельно доводив до кінця. Добре знався на будівельній справі. Вони з Анею знайшли одне одного, як дві половинки єдиного цілого. Микола – богатирського зросту, Аня – маленька, тендітна. Він носив дружину на руках. Це було велике кохання…»
Анна Борисенко перебирає в пам’яті світлі миті, дні та роки спільного життя зі своїм чоловіком: «Ми були знайомі понад п’ять років, дружба переросла у кохання. Микола освідчився мені, як приїхав із Польщі. Це сталося несподівано. Я мила перед святом вікна, і раптом він подзвонив у двері і з’явився переді мною із букетом квітів та скринькою з каблучкою… А потім вінчалися в храмі. На весіллі зібралися рідні та друзі. Всі раділи нашому щастю… З ним було легко і затишно. Микола не цурався ніякої роботи. Якщо праця була для нього новою, все одно займався нею. Дуже швидко навчався, і все виходило. Власними руками робив ремонт у нашому житлі, яке купили. Створював зручності, знаходив час для спілкування та ігор із дітьми. Коли почалася війна, сказав: «Не можу сидіти вдома». І пішов захищати країну…»
Пам’ять відраховує розвиток недавніх подій. Микола був із дружиною постійно на зв’язку. Зранку, якщо це було можливим, надсилав повідомлення з фронту, користуючись Signal. Дев’яте травня, 12:25. Останнє СМС: «Привіт, кохана. Все добре. Я живий. Прошу про молитву, бо в нас дуже гаряче…»
Десятого травня чоловік уже не відповідав…
«Хай ангели приймають твою душу, з землі піднімуть у небесні висі…»
У п’ятницю 20-го травня у верхньому храмі Всеукраїнського санктуарію Матері Божої Святого Скапулярія у Бердичеві отці босі кармеліти звершили поминальну Службу Божу за загиблим воїном. На Святій Месі зібралися рідні, близькі та друзі Миколи Борисенка, до спільної молитви долучилися ті, хто його знав, поважав і любив.
«Ми зібралися, щоб подякувати нашому брату Миколі за його життя, яке він віддав за кожного з нас, щоб ми, наші діти й онуки могли жити щасливо і мирно у нашій Батьківщині, – звернувся до всіх настоятель Бердичівського санктуарію отець Віталій Козак. – І тому ми називаємо його Героєм. Свобода, на жаль, дається дорогою ціною. Важливо, щоб це мало значення для кожного з нас, важливо знати й пам’ятати це…»
У тиші храму люди слухали проповідь отця Олександра Карчаєва: «Бути захисником – значить захищати і бути готовим віддати життя за Батьківщину. Микола мужньо боронив свою землю і героїчно віддав життя за мир в Україні. Пішов захищати Батьківщину, бо не міг дивитися, як ворог руйнує та знищує міста і села. Наш брат Микола пожертвував своїм життя, і це найвищий прояв любові, бо немає більшої любові за ту, ніж як віддати життя за друзів своїх…»
Отець Олександр пам’ятає: перед тим, як піти воювати, Микола Борисенко прийшов до храму і став перед іконою Божої Матері: «Він відчував потребу йти боронити Батьківщину і попросив благословення на її захист. З собою взяв маленьке Євангеліє… Війна відібрала і далі відбирає земне життя багатьох військових та мирних жителів. Маємо далі молитися за наших захисників, за звільнення тимчасово окупованих територій, за населення, яке перебуває в полоні у ворога. Жодні слова не можуть загоїти біль, який ми відчуваємо. Ми прощаємося з добрим сім’янином, парафіянином і захисником України. Дякуємо йому за захист Батьківщини, за наближення Перемоги, за жертовну любов…»
Поминальна Служба Божа завершилася молитвою біля домовини померлого: «Хай ангели приймають твою душу, з землі піднімуть у небесні висі. Спасенних пісня хай її провадить перед обличчя найвищого Бога…»
Журналіст, парафіянин Бердичівського санктуарію Максим Железницький розповів про загиблого бердичівлянина, якого глибоко поважав: «Його віддане служіння в Службі порядку в костелі та наші чоловічі зустрічі залишаться назавжди в моїй пам’яті… Щирі співчуття Анні і всім рідним… Вічне спочивання даруй Миколі, Господи, а світло віковічне нехай йому світить…»
Опівдні у гарнізонному Будинку офіцерів відбулася церемонія прощання з загиблим захисником України. Жителі міста, військовослужбовці, місцева влада, депутати міськради, друзі і знайомі, вчителі та викладачі і просто небайдужі бердичівляни прийшли, щоб вшанувати пам’ять загиблого земляка і провести в останню путь…
Траурний мітинг відкрив голова Бердичівської міської територіальної громади Сергій Орлюк: «Серце переповнюють біль і ненависть до ворога, що прийшов із війною, яка забирає життя наших синів. Наша сила – в єднанні: і в горі, і в радості, наша міць – у згуртованості, силі духу та вірі».
Військовий капелан, отець Іван Цихуляк, закликав усіх гідно робити справу, кожний – на своєму місці, як роблять це наші воїни, захищаючи рідну землю: «Історія нації не буде повною без митців і науковців. Історія народу не буде повною без сторінок про тих, хто освятив свободу кров’ю та життям. У нас є кому будувати і захищати славу України. І кожний, кого ми ховаємо, – в пам’яті…»
Слова співчуття рідним загиблого висловив військовослужбовець в/ч А3091: «Ми втратили безстрашного воїна, справжнього патріота. Будемо пам’ятати його подвиг…»
Поховали Героя з почестями на військовому секторі міського кладовища… Бердичів та Україна пам’ятатимуть. Герої не вмирають. Вони назавжди залишаться в наших серцях, вони житимуть у пам’яті, яку збережемо і передамо наступним поколінням … Наша сльозами й кров’ю скроплена земля буде вільною та незалежною, бо безмежна свята любов до матері України…