До Гарнізонного Будинку офіцерів сьогодні знову на траурну церемонію прощання з загиблим захисником України прийшли десятки людей.
Це і сусіди по будинку (а жив Дмитро зовсім поруч, по вулиці Братів Міхеєвих, 4), колеги по роботі (він працював в магазині «Ельдорадо), рідні, близькі, друзі та знайомі.
За цих кілька днів, які пройшли від звістки про загибель Дмитра, мало хто з них міг до кінця повірити, що поруч немає і тепер ніколи не буде найдобрішої людини, найкращого спеціаліста, найвеселішого друга, найтурботливішого батька і найкоханішого чоловіка.
Міський голова Сергій Орлюк вкотре виголошував скорботну промову. Як зазвичай, натхненно говорив військовий капелан Іван Цихуляк, який добре знав Дмитра особисто, і який ніколи б не здогадався раніше, що йому доведеться відслужити останню службу для цього відкритого і щирого чоловіка, кілька скупих слів сказав і побратим загиблого по 66 бригаді, де Дмитро був командиром відділення саперів.
Та найбільше почали кліпати очима і втирати скупі сльози присутні у траурній залі, коли до домовини підійшла сусідка тьотя Надя. Вона теж не могла стримати сліз, розповідаючи про доброту та порядність Дмитра Романюка. Без усмішки його просто ніхто не уявляв, і всім сусідам буде дуже його не вистачати.
Спілкуючись перед шикуванням траурної колони, друзі розповіли про мрію Дмитра, яку він хотів реалізувати відразу після війни. Колись він працював в Англії у власника гольф-клубу. Він спочатку сам зрозумів і пізнав цю гру, а потім захотів, щоб її знали і в Україні більше людей, а, особливо, дітей.
Поруч з магазином «Ельдорадо», де він працював, він змайстрував невелику конструкцію для мінігольфу та для тренування і встановив її за домовленістю з адміністрацією Галереї Бальзак на першому поверсі центру. Він сам видавав дітям ключки, сам показував, як потрібно тренувати удар, вірив, що колись ці тренування знадобляться для справжньої гри.
Мріяв, що після війни він «виб’є» в міськвиконкому ділянку поблизу Шандори, на якій зробить справжнє поле, де буде прищеплювати бердичівським дітям любов до цієї такої популярної в світі гри.
Багатьох загиблих військових проносили по вулиці Братів Міхеєвих, але чи не вперше сьогодні тут несли труну з тілом жителя цієї вулиці. Навпроти його квартири, його балкону, його палісадника під ним, обгородженого дбайливими руками Дмитра, процесія зупинилась, і знову пролунала щира молитва.
Після рідної вулиці домовина з тілом Героя поїхала до його рідного села, Бродецького, де він народився, де навчався, де пройшли його дитячі та юнацькі роки, де він зустрів і покохав, куди тепер до рідних і близьких прийшло велике горе.
На кордоні з Вінницькою областю процесію очолив патрульний автомобіль Хмільницької поліції, а в Жежелеві вийшли на центральну вулицю жителі села, проводжаючи в останній путь загиблого воїна.
І якщо в Жежелеві вийшли багато людей, то в Бродецькому, на центральну вулицю, яка носить назву Перемоги, вийшли просто всі до одного мешканці селища та вкрили асфальт квітами. На колінах, живим коридором від перших хат села і до останніх, перед кладовищем, вони віддавали останню шану своєму земляку.
На сільському цвинтарі знову був траурний мітинг, звучав військовий салют, а під звуки Гімну України Дмитро Романюк знайшов сій останній спочинок.
