Народився Євген 16 травня 1985 року в Бердичеві. Сім’я жила на Червоній горі, тож і навчатись він пішов у дванадцяту школу. Мама працювала у банку, а вихованням маленького Жені займалась бабуся. Сусіди завжди чули її голос, коли вона кликала онука додому.
Після школи Євген навчався на фінансиста в Тернополі, а згодом здобув другу вищу освіту в Києві. Жив і працював потім теж в столиці України. З дружиною він розлучився, але зв’язків із сином не поривав. Цікавився питаннями психології, реабілітації наркозалежних, був активним членом релігійної громади. А про всі значущі події у житті ділився на своїй сторінці у Фейсбук. Саме по цим сторінкам і можна нині відновити думки і прагнення Євгена, і якщо вони якось зітруться з пам’яті Фейсбуку, то нехай залишаться тут.
Те, що буде війна Євген Семикін знав ще до 24 лютого 2022 року, тому й підписав свій пост ще 4 січня: «Фото мирного життя», а 11 січня перепостив пророкування того, що на Україну насувається біда.
З початком агресії записався в добровольче формування та активно переймався, що рівень навичок з тактичної медицини був дуже низьким як в добровольчих так і військових підрозділах, тому сам пройшов спеціальні курси.
А вже в травні він вступив до лав ЗСУ, Позивним собі обрав ім’я «Єва», як та, що дає життя.
В червні Євген отримав важке осколкове поранення та серйозну контузію, від якої навіть втратив на кілька тижнів зір. Тільки стало трохи легше – відразу став рватись на фронт.
Тож в наступі на Харківщині він знову на передовій, і знову рятує чимало життів побратимів.
Але рани і контузія дає про себе знати, тож Євгену конче потрібне лікування і реабілітація. Та й в госпіталі він не сидить без діла. Він допомагає іншим військовим справитись з психологічними розладами, планує створити благодійний фонд для такої підтримки, заснував інформаційний ресурс для оперативних новин з України та активно його розвивав. По кілька десятків новин щодня з’являлись на цій фейсбук-сторінці та незабаром кількість її користувачів склала 67 тисяч чоловік.
Останній раз такі новини вийшли 16 січня 2023 року, як і останній запис на власній сторінці. 19 січня серце відважного воїна зупинилось.
Цей день став чорним для мами і бабусі, вони не могли повірити, що їхнього сина і внука вже немає на білому світі. В Гарнізонному будинку офіцерів, де сьогодні проходила церемонія прощання, бабусю постійно підтримували рідні та близькі, а вона не могла стримати свого горя. Скорботні промови міського голови та військового капелана продовжила сусідка сім’ї загиблого та висловила щире співчуття мамі Наталії Євгенівні та бабусі Раїсі Юхимівній та пообіцяла підтримувати їх у важкі часи.
І знову траурна процесія рухалась по вулиці братів Міхєєвих, і знову на кладовищі поруч з могилами під жовто-блакитними прапорами зібрались рідні та близькі та слухали прощальну панахиду. Саме тут колега загиблого, медик-психіатр, яка з ним багато спілкувалась в останні місяці, розповіла, що Євген ще й писав прекрасні вірші, і вона докладе максимум зусиль, щоб видати їх.
Прозвучав військовий салют, прозвучав гімн України, і портрет Євгена Семикіна зайняв почесний стрій таких самих портретів на військовому секторі міського кладовища.
