Звістка про його загибель в бою під селищем Райгородок в Краматорському районі на Донеччині прийшла буквально три дні тому. Ще в неділю друзі з ними спілкувались, чули як завжди оптимістичний голос товариша, його запевнення, що все буде добре і Україна обов’язково переможе, а вже в середу зв’язатись із ним не змогли…
Сьогодні друзі і сусіди, які жили разом з Русланом в п’ятиповерхівці по вулиці Низгірецькій, прийшли провести його в останню путь і до храму по вулиці Одеській, і до Гарнізонного будинку офіцерів, і на кладовище. Вони згадували його найкращими словами, і слово «трудяга» звучало найчастіше. Він не міг сидіти без діла, не міг дивитись на непорядок, і навіть в свій останній приїзд у відпустку взявся косити траву біля під’їзду.
Народився Руслан 16 жовтня 1989 року в селі Пихтії Старокостянтинівського району Хмельницької області. Раніше там була початкова школа, тож починав свою освіту саме в рідному селі. Як і всі хлопчаки, любив грати у футбол, був веселий і товариський, а після школи навчався в Старокостянтинові на водія.
Строкова служба так сподобалась юнаку, що після кількох місяців навчального курсу в Десні, а потім кількох місяців в Бердичівській 26 бригаді, він підписав трирічний контракт і став професійним військовим артилеристом.
А може й це не служба йому так подобалась, а сподобалось наше місто, адже саме тут він знайшов своє кохання. Після завершення трирічного контракту Руслан присвятив всі сили сім’ї та заробітку на її утримання. Адже до двох жінчиних дітей невдовзі додалась спільна дитина, тож потребувала велика сім’я немало.
Та це її голову не лякало, адже змалку був привчений до праці, багато що вмів і робив все, за що брався, з любов’ю і наполегливістю. Працював і на будівництвах в Бердичеві, але більше бував у Києві, адже там роботи для досвідченого бетоняра завжди вистачало.
На початку повномасштабного вторгнення всі київські будівництва зупинились, тож Руслан приїхав до Бердичева, але й тут сидіти без діла не став. З перших днів записався в добровільне формування територіальної оборони, облаштовував блок-пост на Вчорайшенському шосе, а потім чергував там з товаришами та сусідами. Після того, як агресора вигнали з Житомирщини та Київщини, пішов працювати на підприємство «РІФ-1», адже сім’ю треба годувати завжди.
Саме там на підприємстві Руслан Ткачук отримав повістку і 7 липня 2023 року був мобілізований до ЗСУ. Маючи військовий досвід, він швидко влився в армійський колектив 115 механізованої бригади, де служив на посаді механіка водія.
У дзвінках рідним та друзям завжди оптимістично казав, що все буде добре, щиро вірив у Перемогу України і просив не переживати за нього. Але як може не переживати материне і батьківське серця, коли чули, що кілька днів його не буде на зв’язку, бо він виходить на передові позиції. Саме ті 3-5 днів тягнулись найдовше, а перший дзвінок після перерви був як бальзам на душу. А одного разу вихід на позиції тривав аж 21 день, і ці дні були для батьків та дружини нестерпними.
Та, на жаль, цього тижня після повідомлення, що його не буде на зв’язку, ні дружина, ні батьки, ні друзі так і не отримали наступний щасливий дзвінок… Натомість отримали офіційне повідомлення про те, що 7 серпня під час штурмових дій в районі населеного пункту Райгородок Краматорського району Руслан Ткачук загинув, захищаючи Україну.
В будинку офіцерів скорботну промову виголосив депутат міської ради Василь Толочко, а траурна процесія тепер йшла іншою вулицею, хоча й звичним шляхом. Просто вулицю танкістів Братів Міхєєвих тепер перейменували у вулицю Артилеристів, і саме нею пройшла остання путь колишнього артилериста Руслана Ткачука. А футболісти, які проводили турнір на майданчику поруч, на колінах віддали останню шану полеглому Герою.
На військовому секторі міського кладовища рідні попрощались останній раз із загиблим Воїном і під звуки Гімну України труна з його тілом знайшла вічний спочинок у бердичівській землі. Але й після цього присутні ще не розходились, адже до них з неперевершеною промовою про Свободу та її ціну звернувся військовий капелан Іван Цихуляк.
За Свободу і Волю, свою і України, загинули всі ті, над чиїми могилами майорять синьо-жовті прапори, тож всі ми повинні пам’ятати тих, хто віддав за це найвищу ціну – власне життя.
