На Корніловці завжди на похорон приходить дуже багато людей, ось і сьогодні тут зібрались чи не всі жителі вулиці Гулака Артемовського (колишньої Колективізації) та багато жителів сусідніх вулиць. До рідної оселі Віктора Сніжка прийшли більшість працівників підприємства «ТІС», на якому більше десяти років пропрацював загиблий військовий, і на якому він числився та отримував зарплату буквально до сьогоднішнього дня.
Народився Віктор 12 листопада 1972 року в Бердичеві, навчався в сьомій школі, а потім здобував професію тракториста в 33 ПТУ. Трудовий шлях Віктора Вікторовича проходив на бердичівських підприємствах. І де б він не працював. Чи на рибопереробному заводі, чи на взуттєвій фабриці, чи в каменеобробному цеху, скрізь його любили за добрий характер та веселий норов та поважали за відповідальність до виконання завдань.
У вільний час він любив рибалити та ходити за грибами, але цього вільного часу було не так вже й багато, адже своє присадибне господарство потребувало чимало сили, та й жодному сусіду він ніколи не відмовляв у допомозі. Сьогодні вони зі сльозами на очах згадували його доброту і чуйність.
З початком повномасштабного вторгнення він сам пішов у війсккомат. І хоча ні з першого, ні з другого разу його не взяли, але він був наполегливий і вже невдовзі став до лав 139 батальйону територіальної оборони, який було сформовано на базі Бердичівського району. Тут було багато військових такого ж віку, тому й відчував він себе у такому колективі комфортно. Рідним по телефону багато не розповідав ні тоді, коли батальйон стояв відносно недалеко, ні тоді, як зайняв позиції під Куп’янськом. «Все буде добре», – була його звичною фразою, а більше обіцяв розповісти, коли повернеться додому. «Скоро має бути ротація, скоро буду дома, тоді й поговоримо…»
На жаль, дочекатись ротації йому не судилось, як і ще шістьом воїнам, які загинули того ж дня 4 червня. В наступальних діях, які почались з початку червня, довелось брати участь і нашим тероборонівцям. Із своєї звичної позиції вони пішли вперед, зайняли позиції ворога у сірій зоні, але не встигли як слід закріпитись і були контратаковані великою кількістю орків. Наші воїни поклали немало ворогів, але залишитись живими не змогли.
В цьому бою загинули двоє бердичівлян (тіло одного не змогли забрати), троє житомирян (один теж до цього часу числиться без вісти, бо тіло не повернули) та один житель Чуднівщини. Вони перевелись до Бердичівського батальйону після того, як в нас пішли втрати. Це ті, котрі самі рвались на фронт зі спокійного Полісся, де зараз знаходяться інші чотири батальйони Житомирської бригади ТРО, і котрі віддали найдорожче – своє життя, на захист України.
Військові, які приходили на похорон своїх побратимів розповідали, що нині в батальйоні дійсно не вистачає людей, щоб закривати позиції через загиблих і поранених, тому їм скорочують кількість цих позицій. Якщо, наприклад, раніше рота тримала три позиції, то зараз лише одну. Дві доби через дві доби перебувати в передових окопах дуже важко, тому із скороченням позицій (які займають бійці інших підрозділів) з’явилась можливість відпочивати чотири доби після двох діб в окопах. Хлопці дуже чекають ротації, бо три місяці пекла, яке вони пережили (на жаль, не всі) тепер не забудуть ніколи.
В Гарнізонному будинку офіцерів знову сьогодні звучали промови міського голови Сергія Орлюка та військового капелана Івана Цихуляка, знову траурна колона йшла по Міхєєвих, а потім їхала через все місто, і на військовому секторі міського кладовища додалась ще одна свіжа могила, на якою майорітиме жовто-блакитний стяг.
