Забракне слів щоб описати всі емоції, які були в тих містян, які прийшли провести в останню путь двох бердичів’ян Олександра Ридванського (03.05.1978-24.11.2023) та Олексія Пеньківського (29.03.1990-16.11.2023).
Одночасно служилися дві заупокійні служби в сусідніх храмах Святого Рівноапостольського князя Володимира УГКЦ та Хресто-Воздвиженському ПЦУ о 10 годині першої суботи грудня. Білий сніг, що випав цього дня, ніби прагнув додати урочистості моменту поховання світлих душ наших Воїнів, які задля нашого з вами сьогодення поклали своє життя у війні зі злом, яке треба зупинити, щоб ми не втратили своєї ідентичності, щоб ми не забули на багато століть, як це було раніше, що ми є українці.
Два Воїна, які дуже відрізнялися за життєвим шляхом і вдачею, відправились в дальню дорогу, з якої нема вороття, але залишили за собою Світлу Пам’ять та шану від всіх людей, які їх знали і цінували. Вони були звичайними людьми, які жили поряд з нами, мали свій характер, певні вади, бо ніхто з людей не ідеальний, але в них були великі і світлі душі, які не знали спокою, коли ворог зазіхнув на нашу Батьківщину. Один із них згадав свої армійські навички, а інший не всидів за кордоном, коли почалася ця страшна війна. Зовсім різні люди, але ми безмірно вдячні їм, що вони стали на захист України і нас з вами.
Тернистий життєвий шлях видався в Олександра Ридванського, бердичів’янина, випускника 4 школи. Це і служба в армії, робота торговим представником, потім охоронцем на багатьох фірмах. Але найбільшим його захопленням завжди був футбол, любов до якого передав йому його батько Анатолій, знаний в свій час воротар. Та стати професійним гравцем юному Сашкові не судилося, проте син Андрій став його гордістю та втіленням заповітних мрій щодо спортивної кар’єри. «Тато з самого дитинства привчив мене до футболу і він для мене справжній Герой», – це прозвучало з вуст Ридванського молодшого, як слова подяки за чуйність і підтримку батька, який дуже його любив.
В батьківському серці було достатньо місця і для доньки Даші, учениці молодшої школи ліцею №4. Олександр Ридванський був дуже життєрадісною, щирою, щедрою людиною, що притягувала до себе людей привітністю, вмінням знайти правильні слова, справедливістю та енергією, якої в нього було ще вдосталь.
Він одним із перших звернувся в військомат, але покликали до зброї його згодом – за повісткою. Служив гідно, цінували побратими та тепло згадують друзі й знайомі. Три місяці назад військовий був у відпустці після лікування поранення і щиро вірив, що після війни має змінити своє життя. 45 років – це вік, коли ти багато що усвідомлюєш і ще багато що можеш зробити, але Олександр, на жаль, не встиг…
Спокійною, врівноваженою домашньою дитиною зростав Олексій Пеньківський. Йому подобалось майструвати, випилювати лобзиком, а згодом майструвати моделі, що мали рухатися. Це було його своєрідним хобі. Дитяча кімната досі вражає великою кількістю поробок із дерева і фанери, що вимагали концентрації уваги та майстерності, щоб їх зібрати. Годинники, метелики, машинки, поїзди та ще багато, багато чого надавало казковості в світі дитинства хлопчика, який рано втратив батька і ріс під опікою мами та старшої сестри.
Але, мрійливість дитини не заважала йому зростати досить цілеспрямованою людиною, яка на все має власну думку. Любов до мами спонукала хлопця отримати вищу освіту в Житомирському університеті «Україна» і отримати диплом фахівця з фізичної реабілітації. Проте Олекса поки що не бачив себе в цій професії і пішов працювати на «Нову пошту», а згодом на «Прогрес», де встиг опанувати професію зварювальника 4 розряду.
Через деякий час поїхав до Литви в м. Каунас на заробітки. Там і застав його початок війни. Хлопець зразу ж поривався повернутися до України і стати на захист Вітчизни, але рідні відмовляли його на випадок, якщо матері та сестрі з дітьми прийдеться шукати захист від війни, то куди вони подадуться, як не до нього. Рідні не виїхали, і Олексій повернувся додому.
Не встиг він вийти з маршрутки в Житомирі, як отримав повістку, про що нічого не сказав навіть матері. Лише після проходження медичної комісії, всі дізналися, що юнак в вересні їде на Житомирський полігон опановувати нову професію – солдата. В січні, на Різдво, в боях під Бахмутом отримує важке враження шиї та кінцівок рук. Проходить тривале лікування, але 25 травня знову повертається в стрій.
На сході його відправляють на курси бойового медика, враховуючи, що він розуміється на реабілітації та з 20 жовтня він починає рятувати життя побратимів, але своє врятувати, на жаль, не судилося… Його позивний був «Вишиванка», їх хлопець дуже полюбляв. 33-річний Олексій був справжнім носієм того генетичного коду українця, котрий ще юнаком встиг увібрати в себе за роки незалежної України.
В Будинку офіцерів попрощатися з обома героями прийшло дуже багато містян, адже наші відважні земляки заслуговують поваги та почестей. З проникливими словами до присутніх звернулися міський голова Сергій Орлюк та військовий капелан Іван Цихуляк. Слова щирої подяки захисникам та батькам за виховання дітей, що стали Героями, прозвучали в залі прощання, після чого кожен з присутніх віддав шану Воїнам.
Похоронна процесія попрямувала на Бердичівське міське кладовище в сектор з жовто-блакитними стягами. Прозвучали заупокійні молитви та прощальні постріли в небо, що прийме душі полеглих бійців, «які душу і тіло положили за нашу свободу»…
