Народився Ігор на Дніпропетровщині, у місті Кривий Ріг у 1970 році.
У дитячому віці разом з родиною переїхав до Бердичева, де продовжив навчання в сімнадцятій школі. Тут його запам’ятали як великого і сильного але доброго і порядного друга і товариша. На жаль, не було сьогодні на прощанні однокласників, занадто багато часу пройшло з тих щасливих років, роз’їхались вони по всьому світу. Після школи вступив до Бердичівського ПТУ №4, де здобув професію зварювальника.
Багато де працював Ігор Перковський і в Бердичеві, і за його межами. Але в нього завжди було місце роботи (млин, елеватор, інші підприємства міста), а була Робота для душі і серця – копання криниць. Це стало і його хоббі, і його підзаробітком, і діяльністю, що приносила насолоду. Сотні, якщо не тисячі людей в Бердичеві та навколишніх селах і по цей день п’ють смачну водицю з викопаних Ігорем криниць, і будуть пити ще багато-багато років.
В нашій газеті більше десяти років стояло коротке оголошення: «Копаю криниці. Ігор». По ньому його знаходили замовники, Ігор виїжджав на місце, перевіряв, чи дійсно тут буде вода, потім привозив своє нехитре обладнання та помічників і приступав до роботи. Так, це була нелегка праця, але її результати були приємними і потрібними.
У всіх починаннях йому допомагала і підтримувала кохана дружина, в сім’ї зростала донька, а два роки тому Ігор став дідусем та дуже любив свою маленьку внучку.
Коли в країну прийшла війна, незважаючи на те, що через свою роботу Ігор мав серйозні проблеми з колінами, вже на другий день вторгнення вони з дружиною прийшли записуватись в ТРО. Але там сказали: “Діду, ми беремо більш здоровіших, вибачай”. Тоді вони пішли набирати мішки з піском, а згодом Ігор став возити харчі на блок-пости навколо міста та допомагати їм усим, чим міг.
Але пройшла весна, закінчувалось літо, і при досить цікавих обставинах отримав наш Герой повістку. Ховатись не став, прийшов у військкомат, пройшов швидку комісію, і в вересні минулого року був мобілізований до ЗСУ. Направлення отримав за спеціальністю – зварювальником в ремонтний батальйон.
Може, в інший час і в іншому місці він би десь далеко в тилу в теплому ангарі ремонтував би залізяччя та не мав би проблем, але це точно не зараз і точно не під Бахмутом. Тут змішались разом і фронт, і тил, тут позиції раз по раз переходять з рук в руки, а техніка не витримує таких навантажень, які доводиться витримувати людям. Тут не раз доводилось йому підвозити боєприпаси на самий “передок”, а в останні свої дні вже й у якості простого піхотинця обороняти ввірені рубежі. Тому і потрапив ремонтник на самий передній край, в село Червона Гора на півночі Бахмута, в саме пекло атак противника, і на жаль, не зміг вберегтись від артилерійського обстрілу. Осколок попав в голову, тому й смерть наступила миттєво…
Сьогодні в Гарнізонному будинку офіцерів зібралось багато родичів, знайомих, друзів загиблого воїна, а також колеги по офіційним роботам, та багаточисленні помічники по його улюбленій Справі. Знову тут звучали виступи міського голови Бердичева Сергія Орлюка та військового капелана Івана Цихуляка. Знову траурна процесія пройшла по вулиці Міхєєвих, і знову свіжа могила виросла на військовому секторі міського кладовища.