Народився Денис Кузнецов 24 березня 1978 року в місті Ташкент, навчався там в школіі,, але після смерті батька сім’я переїхала в Бердичів. Тут він здобув професію в четвертому ПТУ.
З початку дев’яностих років його родина жила в центрі міста, в будинку № 13 по вулиці Карастоянової, в квартирі, яку займала до від’їзду за кордон сім’я відомого бердичівського музиканта Михайла Бараша. Тут в Дениса було море друзів, з якими він часто і довго спілкувався на різні теми.
Дружина, син, робота, рідня в приватному секторі, все як у тисяч інших бердичівлян, які жили і живуть в нашому місті. Працював раніше водієм на комплексі екологічних споруд (КЕС), а потім став водієм-далекобійником. Об’їхав всю Європу від краю до краю, але завжди повертався до рідного Бердичева. Саме тут і застала його звістка про початок війни.
На строковій службі він був мінометником, отримав звання старшого сержанта, тож 4 квітня був мобілізований саме до такого підрозділу новоствореної 66-ї окремої механізованої бригади. Тут він займав посаду розвідника-далекомірника мінометної батареї.
Буквально, місяць тому приїздив у відпустку до Бердичева, зустрічався з друзями, розповідав про те пекло під Бахмутом, де йому та побратимам доводиться воювати. В міських боях міномети часто ефективніші за іншу артилерію, але потрібно вчасно корегувати вогонь. За спостережні пункти часто обирали дахи багатоповерхівок, бо дронів на всіх не вистачало.
А про останній бій розповів родичам загиблого його побратим, який з 4 квітня і до останнього дня був поруч з Денисом. На початку січня їхньому підрозділу було поставлено завдання передислокуватись на нові рубежі, а перед цим провести тренування і злагодження.
Навчання виявилось дуже коротким і їх «кинули» на нові позиції, які були зовсім мало обладнані. А за кілька місяців позиційної війни на Донбасі, на жаль, немає вже таких місць і позицій, які б не були «пристріляні» артилерією противника. І тут, на новому місці, куди 19 січня послали підрозділ Дениса Кузнецова, вже 20 січня стався потужний артилерійський обстріл.
Денис був ще живий коли його з півтора кілометра пораненого несли до стабілізаційного пункту і передали медикам, але життя його вже покидало. Поранений в грудну клітину він не зміг сказати останніх слів побратимам, не зміг попрощатись з ними, передати напутні слова рідним і близьким…
Сьогодні в Гарнізонному будинку офіцерів зібралось дуже багато друзів, сусідів, родичів і знайомих загиблого героя. Було багато освітян, адже його дружина довгий час працювала вчителькою у восьмій школі, рідних і близьких.
Мама воїна не могла стримувати згорьованих сліз і завмирала лише тоді, коли говорив священик, а що вже говорити за бабусю, яка не могла повірити, що їй доводиться ховати такого дорослого внука.
Сергій Орлюк сьогодні був у відрядженні в Бучі, тож всі скорботні та натхненні слова довелось говорити саме військовому капелану Івану Цихуляку. І він дійсно говорив такі промови, що проникали кожному з присутніх в саме серце і в будинку офіцерів, і згодом, на кладовищі.
Знову звучали військовий салют і гімн України, і відважний воїн зайняв своє почесне місце серед загиблих побратимів.
