Можливо, тому, що довго жив і працював за кордоном та бачив і сприймав їх традиції, можливо, з інших причин, але родичі не могли не виконати його прижиттєвого бажання.
Але перед цією процедурою сьогодні загиблого воїна відспівали в греко-католицькому храмі по вулиці Одеській та провели траурний мітинг в гарнізонному Будинку офіцерів.
Міський голова Сергій Орлюк більш ніж всоте виголошував траурну промову, в якій знову і знову закликав всіх берегти пам’ять про подвиг захисників нашої Вітчизни, дякував рідним, близьким, друзям і сусідам, що серед них виріс справжній Герой, який, не вагаючись, став на захист рідної землі і віддав за неї найдорожче – своє життя.
Директор десятої школи, не стримуючи сліз, згадувала, яким Олександр був гарним батьком, адже фактично самостійно виховував двох своїх синів та постійно цікавився їх шкільним життям, та й сам був гарним учнем цієї ж школи.
Так само гарно він вчився потім в четвертому ПТУ, працював на заводі «Прогрес», поки не той не розвалився і не довелось шукати заробітків по широких світах.
Сестра загиблого розповіла присутнім про бажання брата бути кремованим та подякувала всім, хто прийшов розділити горе великої родини.
А бойовий побратим повідав, яким був останній бій мужнього кулеметника. Він і раніше завжди був там, де найтяжче: у наступі – попереду, в обороні – прикриваючи переміщення відділення. Так було і цього разу. Недалеко від Бахмуту вороги підпалили очерет, щоб непоміченими зайти в тил, але тут їх чекав кулемет Олександра Копаниці. Він не дав оркам здійснити маневр ціною свого життя…
Колеги Олександра згадували, що його робота зажди була пов’язана з ризиком, адже він був промисловим альпіністом, який проводив роботи на висоті, часто в екстремальних умовах. В багатьох країнах Європи є вежі, башти чи хмарочоси, де їх бригада залишила свій доробок.
Останнім часом працювали в Голландії, з якої буквально за тиждень перед початком широкомасштабного вторгнення приїхав у відпустку додому Олександр. Власник фірми потім ще кілька разів телефонував та запрошував його знову на роботу, адже знав, що він знає свою справу якнайкраще.
Та воїн тепер якнайкраще опанував військову науку та бив ворога скрізь, куди командування направляло їх розвідувальний батальйон.
Вдома кожного дня чекали звістки від нього батько і мати, дружина і сестра, сини та майбутня невістка. В останній приїзд до рідного Бердичева вже й спланували майбутнє весілля, яке, на жаль, тепер відбудеться без батька нареченого…
Небо над Бердичевом сьогодні теж плакало, проводжаючи в останню путь відважного воїна. Знову траурна процесія пройшла вулицею Братів Міхеєвих, але шлях до військового сектору міського кладовища цього разу буде довшим, ніж зазвичай.
Спочатку тіло повезуть в Київ в крематорій, а потім урну з прахом захоронять поряд з бердичів’янами, які не повернулись з цієї війни живими. І жовто-блакитний стяг теж майорітиме над надгробком Героя…