Причому з числа військових були і чоловіки, і жінки, і діти, адже захід був спрямований саме на психологічну підтримку ветеранів АТО/ООС та членів їхніх сімей через родинне читання й казкотерапію у рамках Програми ООН із відновлення та розбудови миру. Усі із захватом вслухалися у розповіді письменниці про її книги та казкових героїв. Впевнена, що якби була можливість прийти на тренінг більшої кількості людей, не лише з числа військових та їх родин, а із звичайних родин, то задоволеними були б усі.
І це дійсно так, адже Лариса Ніцой настільки захоплююче, невимушено і цікаво розповідала, як народжується кожна її книга, що дорослі на мить забували про буденні проблеми і самі поринали у світ казки. Здавалося б, що час, виділений на тренінг, пролетів аж занадто швидко, а хотілося б ще і ще слухати.
Воно й не дивно, бо Лариса Ніцой допомагає родинам ветеранів війни, військовослужбовцям опановувати методики, що дозволяють повернути дітям любов до читання, соціалізувати воїнів та повернути їх родини до мирного життя через «втягування» у виховний процес їхніх дітей під час спільного з дітьми читання книг. Крім того, письменниця допомагає залучити дітей до сімейного дозвілля та активного читання, навчає патріотизму завдяки героям своїх казок.
«Автомобільчик», «Дві бабуськи в незвичній школі або скарб у візку», «Неслухи і вередулі» – це лише частина казкового скарбу неперевершеного майстра казкового слова, в яке закохається навіть дорослий. Про те, як на сторінках цих книжок з’являлися малюнки із зображенням головних персонажів, і розповідала спочатку присутнім письменниця, котра над своїм дітищем працює від самісінького початку до самісінького кінця, беручи активну участь у найменших деталях цього процесу. Лариса Ніцой зазначила, що їй важко було «вгодити» з малюнками. Наприклад, пише вона казку про Мар’янчика-грубіянчика, Лесюню-вередулю і, відповідно, надсилає тексти багатьом художникам, влаштовуючи конкурс на кращий малюнок з указаннями, яким має бути характер і зовнішність кожного персонажа. І от хто що не присилав, наче гарно намальоване, але якось не те, чого хотілося б, не припадає до душі.
А тому якось письменниці запропонували дійсно таку художницю, яка вже точно підійде, але вона з Лондона. Та навіть це не стало перепоною, адже у світі розвинених інформаційних технологій можна відправляти тексти і отримувати для затвердження малюнки. Проте умовою стало те, що малюватиме художниця так, як малюють в Європі. Чому? А тому що в Україні малюють правильно, гарно, гармонійно, а в Європі, за словами письменниці, малюють дещо уродливих персонажів, квадратних, з руками і ногами не такими, якими вони є насправді, з великим носом тощо і це модно. Проте спільними зусиллями, методом проб і помилок все ж вдавалося підібрати героя до кожної із розповідей, хоч і доводилось переробляти, бо колір не подобався, настрій, одяг. Але навіть дівчинка з незвичайним носом чи той же таки лабрадор з нестандартною формою голови виглядає ну дуже, як каже нині молодь «мімішно». І так кожного разу письменниця шукає художниця, який припаде до душі і їй, і читачам.
У письменниці є персональний сайт під назвою «Казковий світ Лариси Ніцой», який вона радить читати родиною – і дітям, і їхнім батькам. На цьому сайті кіт муркає, книжки розмовляють, все рухливе, все динамічне, є інформація про кожну книжечку, тому дитині буде цікаво.
У своїх текстах, як зазначає письменниця, часто пише те, що побачила чи почула. Для прикладу, у Києві де живе письменниця, часто в одному з районів псують автомобілі, а тому з’явилася ідея написати для дітей казку, щоб у дорослому житті вони знали, що шкодити не можна. Ця казка ніби щеплення проти хуліганства.
Але є у доробку Лариси Ніцой і книжечка на тему війни, осторонь якої вона теж не змогла залишитися. Її так само вразило те, що на сході країни розтрощені школи, садочки, діти ховалися у погребах і підвалах, у ванній кімнаті тощо, а у нас тут мир, який забезпечують військові, захищаючи нас ціною власного життя. Тому письменниця вирішила на знак вдячності створити казку про мужніх героїв, відважних та сміливих, порівнявши їх з мурашками. Отримала ця книга назву «Незламні мураші», описувала вона реальні події, увійшла в Книгу рекордів України і полюбилася не лише дітям, а й дорослим. Наші військові на сході країни із захопленням її читали у штабі, дякуючи Ларисі Ніцой.
Ще однією книгою, створеною на основі реальних подій, стала «Казка про славного Орленка», присвячена річниці загибелі В’ячеслава Чорновола. Це книжка-картинка, що складається із 2-х частин – для дорослих та для дітей. Хоча варто зазначити, що казки для дітей, написані письменницею, захоплять і дорослих. Тут пропагується українська мова, українська нація і багато інших тем, які раніше не піднімалися і про які вперше пише Лариса Ніцой, в чому і проявляється її новаторство в сучасній українській літературі.
Під час другої частини тренінгу письменниця спілкувалася виключно із дорослими і стосувалася ця бесіда того, як заохотити своїх дітей до читання, щоб їм було цікаво, щоб вони хотіли мати книжечки, а не лише сиділи у гаджетах. Діти перестають читати у більшості випадків, коли йдуть до школи, бо там це стає обов’язком і, в свою чергу, стає нудним і нецікавим. Гаджети, як запевняє Лариса Ніцой, не змушують людину мислити, вони дають вже готову інформацію, а книжки примушують людину до розумової діяльності, до критичного і образного мислення, аналітики. На це затрачається більше часу, розумових сил, а гаджети цього не вимагають, тому книги нині програють.
Головний меседж письменниці – читання повинне бути спільним, батьків і дітей, разом, у різноманітних формах, із заохоченням, із зацікавленням, із грою. Не варто змушувати читати якусь конкретно книгу, виходячи із свого дитинства чи свого захоплення. Смаки у батьків можуть бути іншими, а тому потрібно, щоб дитина обирала собі ту, яка їй «зайде», а для іншої потрібен свій час, щоб вона з легкістю і цікавістю була прочитана.
Читання потрібно сприймати як гру, як розвагу. Потрібно прищеплювати любов до самого процесу, щоб він був цікавим. Для прикладу, чергувати поїдання чогось смачненького і читання. Прочитала абзац чи сторінку – вкуси тортика, причому це стосується і дитини, і дорослого, який повинен так само виконувати умову читання. Дитині потрібно читати, навіть якщо вона вже вміє це робити сама, бо у них таким чином розвивається слухова пам’ять і діти краще сприймають на слух інформацію потім.
Смачненьке можна замінити якоюсь дією – масаж спинки чи якісь вправи, і, знову ж таки, разом це робити, по черзі. Але дія ця повинна бути короткочасна, а не так, що прочитав і на годину-дві за комп’ютер. Сюди ж входять і спортивні читання: тато віджимається, а дитина на плечах читає. І справа не в тому, що книга та миготить перед очима. Її потім можна буде перечитати, головне – приємне і корисне проведення часу з книгою у такій формі. Чи поки мама щось готує, хай дитина читає і заохотити її можна питаннями, мовляв, «А що там далі в тій історії про героя?» тощо.
Можна встановити таке правило, що спочатку книга, а потім – можна все. Про це правило потрібно попередити і домовитися, що певну кількість сторінок дитина прочитає і нехай робить те, що хоче: дивитися телевізор, йде гуляти з друзями, грає в комп’ютері. Але спочатку потрібно прочитати і це увійде в звичку, головне – батькам не піддаватися на вмовляння, що прочитає пізніше чи ще щось.
Таких способів привити дитині любов до книги Лариса Ніцой знає чимало, про всі і не розкажеш, адже часу на тренінгу навіть не вистачило, щоб все охопити. Але крізь всі проходить одна порада – батьки повинні своїм прикладом показувати дитині, що люблять читати, а не тільки на словах. Дитина повинна бачити, що дорослі також читають, купують книги в магазинах не лише для дитини, а й для себе. Кожен із присутніх, з упевненістю можна сказати, взяв собі на замітку поради Лариси Ніцой, прислухався до них і зробив висновки. І це було зрозуміло із оплесків і слів вдячності, із того, що учасники тренінгу підходили і спілкувалися з письменницею після заходу та навіть зробили напам’ять колективне фото.