Вони виросли у звичайній родині сільських трудівників. Сестри Василина Арсонівна Вельмик і Марія Арсонівна Слободенюк – дві особистості, два характери – кожна зі своєю долею, звичками та прагненнями. Райківчанки зі знаного колись колективу хору-ланки «Конопельки» – жінки, окрилені піснею…
Родом зі співаючої сім’ї
І було у батьків три дочки та синок. Подружжя Вегліїв: трудівниця місцевого колгоспу Параска Федотівна і бригадир тракторної бригади Арсон Ількович – виховували у дітей повагу до людей та праці. В ті часи в селі багато співали: на польових роботах, посиденьках та гуляннях. І всі діти – Марія, Антон, Лідія та Василина – перейняли від мами й тата пісенну вдачу… А Параска Федотівна мала дивовижний голос, яким співала її душа… Сім’я була бідна, дорослі важко працювали в колгоспі. Голова родини рано пішов у світ інший: загинув на війні 1941-1945-го років, не побачивши найменшу донечку Василину, яка народилася, коли батько захищав рідну землю від нападників…
Василина Вельмик – закохана в рідну мову та народну пісню
Спочатку було заочне знайомство з 77-річною Василиною Вельмик. Про неї дізналися, спілкуючись із керівництвом Швайківської територіальної громади та жителями с. Райки. Староста села Наталія Войнівська під час однієї розмови розповіла: «Цікава людина з цікавою біографією. І співає, і вірші пише. Доброзичлива, привітна та комунікабельна». Невдовзі зателефонували Василині Арсонівні і навіть на відстані відчули той позитив, який випромінює жінка. Вона згадувала, посміхалася, жартувала і цитувала рядки з віршів та пісень… А все ж таки, коли почала співати? «Як народилася! – весело відповіла пані Василина. – Ще в школу не ходила, а вже складала частівки». На педагогічний шлях вона ступила зовсім юною: ще не було й 16-и, як стала вожатою. У пам’яті – сторінки минулого, насичені яскравими подіями та враженнями: святкові програми, «блакитні вогники», концерти, де виступала зі шкільним ансамблем та сільською вокальною групою і як солістка та ведуча, Всесоюзний піонерський парад у Москві, куди юну Василину у 1972-му делегували як одну з кращих вожатих Житомирської області. Молодий педагог залучала школярів до занять літературного гуртка, також учила їх співати і танцювати… А скільки провела зустрічей із цікавими особистостями краю, відкриваючи дітям красу художнього слова та емоційну силу українських пісень… До учнів приїжджали кандидат біологічних наук, сподвижник і шанувальник української народної пісні Андрій Путь, поет і письменник Михайло Пасічник, композитор і співак Олесь Коляда, журналіст і поет Анатолій Кондратюк та інші митці.
Сорок сім років на одному місці – вчителем української мови і літератури у Райківській школі… І хоч була можливість кар’єрного зростання, не залишила свій рідний заклад. Її портрет був занесений на районну Дошку Пошани. Відмінник народної освіти України, старший учитель, світла людина з доброю аурою, улюблениця учнів, яка не підвищувала голос на бешкетників, утихомирюючи їх лише уважним поглядом… Такою пам’ятають Василину Вельмик її колеги. Свого часу разом із вчителькою працювала у Райківській школі, яка тоді знаходилась у старому приміщенні, заступник Швайківського сільського голови Олена Лещенко: «Василина Арсонівна була моїм педагогом-наставником – мудрим, щирим і розуміючим. Це вчителька, яка вміла зацікавити та надихнути, справжній носій мови – генетичного коду нації. На уроки приходила струнка красуня у вишитій сорочці, з косою, що обвивала голову. Під час вивчення усної народної творчості, на годинах народознавства, на різних концертах вона декламувала і співала. Використовувала фольклор на семінарах. Ми разом співали у вчительському вокальному ансамблі. І досі пам’ятаю українську народну пісню «Ой да за городом кози пасла», якій мене навчила Василина Арсонівна… Швидка та моторна, вона всюди встигала: згадується, як їздила на велосипеді, на голові – тернова хустка. Будо видно здалеку… В її душі живе пісня. Поет мислить образами, Василина Арсонівна знаходить пісенні образи у повсякденності, у навколишньому світі…»
Суботнього ранку відбулася наша перша зустріч. Пані Василина, дійсно, невипадково носить таке поетичне ім’я. Вона щедро обдаровує інших своєю людяністю і щирістю. Пісенна вдача бринить і в рухах, і в усмішці. Жінка, чию природну вроду не змиває навіть плин років, гортала старі фотографії та розповідала. І сяяли іскорками її теплі блакитні очі, і линули одна за одною, неначе життєдайні струмки, пісні «Ой у полі конопельки…», «Соловей у саду тьох да тьох…», «Ой у лузі калина стояла», «Біля річки, біля броду», «Господиня гарна я»… У затишній домівці Василини Вельмик білокрилим лелекою оселилася пісня, вона піднімає настрій та надихає на творчість. І народжуються рядки власних пісень: «Дарую вам, люди, на свято і будні цю пісню, що в серце з дитинства взяла…» Жінка нерідко спілкується з подругами-освітянкамим: Валентиною Троц (СЗОШ № 17) та Марією Ейсмонт (Гришковецька школа). Коли зустрічаються чи розмовляють телефоном, то діляться новинами й, звичайно, співають… Марія Іванівна познайомилася з Василиною Арсонівною у часи вожатства: «Душа колективу, справжній організатор, активна, запальна та енергійна – все це про неї». Вчорашні школярі не забувають свою наставницю та старшого друга, приходять у гості, і тоді знову злітає пісня. Вчителька передала своє захоплення вихованцям…
Василина Арсонівна та Степан Іванович виростили й дали путівку в життя дочці Оксані – досвідченому та обізнаному медичному працівнику, і сину Віктору (він має дві вищі освіти – агронома та економіста-організатора). Радіють досягненням чотирьох онуків і першим успіхам правнука. «Мама співає з дитинства. І в тата, Степана Івановича, гарний голос, раніше він грав на мандоліні та балалайці, – згадує Оксана Степанівна Люх. – Пам’ятаю, як мама та її сестра Марія Слободенюк співали в хорі-ланці. Їздили всюди з концертами. Мама і зараз удома нерідко любить завести пісню…»
Марія Слободенюк – мудра і рішуча жінка зі співаючою душею
Цей день подарував ще одне знайомство – зі старшою сестрою Василини Арсонівни, Марією Слободенюк. Життя райківчанки склалося так, що повну середню освіту не вдалося здобути. За плечима жінки – лише три класи. Сім’я бідувала, нерідко їли польову капусту – кользу, і потрібно було допомагати овдовілій матері. До 1957-го року Марія Арсонівна працювала на фермі, а потім – у городній бригаді. Коли з сусідкою Килиною щодня їхали на буряки, на все село розливалися їх голоси… Скільки пісень переспівала за життя – не перелічити. Ми почули від пані Марії весільні, якими колись радувала молодят, їх батьків і численних гостей: «А п’ятниця – починальниця, а субота – коровайниця, а неділя – розмай-коса, понеділок – загуби-краса…» Її завжди запрошували на цю святкову подію і зустрічали з великою повагою. Яке ж весілля без музики та співу? А ще жінку знали як вправну коровайницю. У доброму настрої, з гарними думками та почуттями, з приказками і піснями вона «випікала» щасливе життя закоханій парі. А як усі ходили на толоку, смакували бухтами з маком від кулінарки Марусі. На вишивання та в’язання, посміхається жінка, не мала часу. А через те, що сини Юрій і Петро були військовослужбовцями, каже, «об’їздила весь світ».
На її шляху були і радощі, і печалі, і щасливі події, і горе, розповідає Марія Арсонівна: «Життя – наче кіно, де пролітають кадр за кадром. Тримала велике господарство – корови, свині, кури. Траплялося різне. .. Як настає важка хвилина, сяду, поплачу, поспіваю та пригадаю молоді роки…» Вона рано втратила чоловіка, ставши вдовою 30 років тому… Два сини, чудові невістки, четверо онуків і семеро правнуків – це, дійсно, багатство, найдорожчий скарб, підтримка та найкращі ліки. У березні Марія Арсонівна зустрічатиме своє 87-річчя. У неї гостра пам’ять, попри випробування та негаразди жінка не втратила оптимізму і душевного тепла. В чому секрет життєвої стійкості та внутрішньої сили? Марія Слободенюк радить ніколи не зневірюватися: «Головне –не падати духом, не втрачати надії і бути впевненими в собі…»
З історії хору-ланки «Конопельки» с. Райки
Десь у 70-х роках минулого століття зародився у селі Райки хор-ланка «Конопельки», з якого згодом утворився фольклорно-етнографічний колектив. Колись він об’єднував 20 окрилених піснею жінок – берегинь народної творчості. Вони співали всюди: і коли їхали в поле, і коли сапали буряки, і коли знаходився час для відпочинку. Після трудового дня та домашніх справ, попоравшись на городі й біля худоби, поспішали на репетиції до сільського клубу, яким завідувала Клавдія Федорова. Забувши про втому (де й сили бралися), розквітали душею, співаючи акапельно і під баян… Такі зустрічі були справжньою радістю, віддушиною після тяжкої праці. «Конопельки» їздили з концертами Бердичівщиною, виступали у Вінниці, Житомирі та Одесі. А як вийдуть на сцену – любо глянути: красиві, молоді та завзяті! В репертуарі було чимало старовинних творів. У 1956-му році відома фольклористка Зоя Василенко записала від старшого наукового співробітника Інституту зоології АН УРСР, уродженця Райків Андрія Путя пісню «Ой з-за гори та із-за лиману». Василина Вельмик згадує, як брати Андрій і Сергій та сестра Ганна з родини Путів чудово співали народні пісні, яких знали силу-силенну. Андрій Леонтійович подарував жінці свою книжку «Пісні рідного села», видану у 1987-му.
Час йде, усе змінюється, багато хто відійшов у вічність… Із великого колективу нині залишилося четверо жінок – Марія Слободенюк, Василина Вельмик, Тетяна Науменко, котра була бібліотекарем, та Євгенія Кропивник, яка працювала на різних роботах. У серпні 2019-го року, в День села, їх запросили на сцену. А поруч стояли талановиті дівчата з аматорського колективу «Файні молодички», де є й учні Василини Арсонівни…
У Райках пам’ятають та шанують старі пісні, які тут раніше багато хто знав і вмів співати, які старше покоління передає молоді. Зерна духовності та мудрості, посіяні учасницями хору-ланки, проростають рутою-м’ятою…
Вікторія Кучерява
