Фразеологізм «на одному диханні» не фігурально, а буквально сьогодні можна було відчути у вщерть заповненій театральній залі.
Протягом майже півтори години тут не було чути ні розмови, ні шепоту, ні кашляння, ні позіхання, ні вставання, ні сідання, і навіть двері до зали тихесенько відчинялись всього кілька разів. Вся увага чотирьох сотень глядачів була прикута до сцени, до кожного слова акторів та кожного їх руху.
Перед виставою присутні хвилиною мовчання пом’янули загиблих на україно-російській війні від ворожого нальоту військових 128 бригади, а після перших хвилин драми поринули на триста років назад, у часи, коли у відносинах України і росії теж було майже так, як і сьогодні чи вчора.
Текст драматичної поеми Лесі Українки, яку вона написала, перебуваючи на лікуванні у Єгипті, можливо і не такий динамічний, але постановка, яку на бердичівській сцені зробила житомирська режисерка Оксана Рогутська, буквально в кілька рухів і сцен повністю занурила глядачів в сюжет, дія якого відбувається в кінці сімнадцятого сторіччя.
Українська гаївка у виконанні народного ансамблю «Зорецвіт» на фоні вкритою плодами яблуні змогла якнайкраще показати українську красу і щастя в якому головні герої п’єси Оксана і Степан зростали разом і мали почуття один до одного.
І коли Степан після життя на московщині приїхав на Батьківщину, ці почуття знову розквітли. Ще кілька штрихів режисера – і на сцені справжнє українське весілля, а вже незабаром зустріч Оксани з свекрухою та перші уроки московського життя, в якому для жінок немає ні свободи, ні прав.
Степан, хоч і обіцяв Оксані своє кохання, але за прислужництвом царю все більше віддаляється від неї, боїться виконати прохання друзів-українців передати государю грамоту з описом утисків колоніальних опричників, словом, зрекається своєю батьківщини та врешті-решт втрачає і свою кохану.
Вона не витримує задухи боярських теремів, приниження від нових друзів та господарів свого чоловіка, і на фоні спаленої яблуні та алегоричних гратів сходить з розуму і закінчує своє життя на чужині. Я саме, глядачі можуть лише здогадуватись, споглядаючи алегоричні образи кривавого смеркання, ріки вічності та очищення головної героїні.
По суті, фінал п’єси ставить більше запитань, ніж дає відповідей. Про кохання і розлуку, про батьківщину і чужину, про свободу і неволю, про Україну, та…
І ці питання не були б такими реальними і злободенними, якби не чарівна гра всіх акторів, як головних, так і тих, хто грав не менш важливі ролі: брат Оксани Іван – Олег Яценко, мама Степана – Ольга Яблонська, сестра Степана – Валерія Івчук, батьки Оксани – Михайло Мінич та Світлана Вдовиченко.
Несподіваний трагічний фінал п’єси застав публіку зненацька, але після секундної паузи в залі залунали такі оплески, неначе глядачі вклали в них всі зекономлені за виставу сили і почуття. До сцени моментально вишикувалась черга з букетами та подарунками, і потрібно було б бачити у ці хвилини очі тих артистів, які майже півроку готували цю прем’єру, заучували слова, відточували рухи і жести.
А диктор оголошував у цей час імена тих, без кого артисти не змогли б добитись такого тріумфу: художник – Валерій Кулавін, звукорежисер – Віктор Чабан, художники по світлу – Руслан Тимощук, Борис Дущенко, балетмейстер – Ірина Міщенко, художники по костюмам Оксана Іваненко, Надія Щенович, Тетяна Слободенюк та інших учасників Бердичівського Театрального Процесу.
Після вистави деякі глядачі говорили, що тепер вони можуть краще розуміти своїх зросійщених родичів, які роками приїздили на Батьківщину відпочивати, мед-пиво пити, а нині і не дзвонять, і не пишуть. На московщині і досі так: або ти сходиш з розуму, або забуваєш, де ти народився і стаєш холуєм імперських українофобів.
P.S. Не знаю, чи були в тексті Лесі Українки рядки про трьох Мойр (богинь долі у стародавній міфології), але їх образи, які втілили Тетяна Мінич, Тетяна Атаман та Вікторія Петренко у неперевершених костюмах, дуже допомогли загальному ритму постановки.
