Днями мені прийшло повідомлення від невідомого абонента про те, що в Райгородоцькій громаді збираються скорочувати працівників, в тому числі, доньку загиблого на війні воїна, та запрошення на сесію сільської ради, де і мало все це відбутись.
Я відповів, що давно вже писав про те, що штати громад дуже «роздуті» і, може, це саме те рішення, яке вже давно назріло.
На жаль, приїхати на сесію в мене не вийшло, але захотілось поцікавитись, чим же все це закінчилось. Інформація на офіційному сайті та телефонні розмови з обома сторонами конфлікту трохи прояснили ситуацію.
Наш Telegram канал: https://t.me/rio_berdychiv_informatsiya
На сайті громади оперативно виставили повідомлення про проведену сесію та про те, що після дискусії по питанню про затвердження структури та граничної чисельності Комунального закладу «Центр культури і дозвілля» Райгородоцької сільської ради, яке передбачало скорочення цього самого штату, прийняте воно не було.
Та, як виявилось, збирались скорочувати не бібліотекарів чи сільських клубних працівників, а 6 осіб, які під час роз’єднання колишнього району на 4 громади були у штаті районного центру культури і дозвілля.
Свого часу голова РДА просила прийняти їх до Райгородоцької громади, як до такої, що найбільш фінансово-спроможна, зокрема і тому, що до неї надходили податки з працівників самої РДА.
Але нещодавно РДА перереєструвалась в Бердичів, тобто по місцю свого реального знаходження, і, відповідно, бюджет Райгородоцької ОТГ втратив чималі кошти. Ооскільки Райгородок несе на своїх плечах ще й більшість витрат по колишній районній лікарні, то й вирішив таким чином зекономити.
Працівники культури знають, що і раніше на них не сильно звертали увагу, а нині й поготів. І вони б зрозуміли рішення керівництва громади, якби їм завчасно, за два місяці, повідомили про звільнення, якби вони хоч спробували за цей час підшукати собі інші посади. А то виходить парадоксальна ситуація: більшість завклубів та бібліотекарів відповідної освіти не мають, та й доцільність їхньої роботи важко оцінити, натомість звільняють усіх працівників, що мають освіту і досвід.
Врешті-решт депутати сільської ради дослухались до цих аргументів, за термінове скорочення не проголосували, а відклали його до того часу, поки всім нинішнім кандидатам на звільнення не запропонують хоч якісь подібні посади в культурі, освіті чи суміжних галузях.
Ця ситуація в черговий раз підтверджує, що створення на базі колишнього району і міста однієї спільної громади було б більш логічним.
А ще вона висвітлює загальні проблеми нашої «комунальної культури», адже реально заробляли всі «працівники культури» лише на весіллях, ювілеях чи в ресторанах, а на своїх штатних посадах тішились, що «працюють по спеціальності» та виконували забаганки керівництва. Адже «хто платить гроші, той і замовляє музику». Справді творчим людям сьогодні важко не від того, що їх «не беруть на роботу», а від того, що ринок видовищних послуг впав спочатку від ковіду, а потім і від війни.
