Після початку повномасштабного вторгнення мільйони українців були змушені виїхати зі своїх домівок. З півдня Запорізької та Херсонської областей багато хто їхав до міст центральної та західної України, а багато хто одразу за кордон. Та були там люди, які не могли самостійно нікуди рухатись, адже перебували на лікуванні в різноманітних соціальних та медичних закладах.
Їх евакуацією з перших днів вторгнення опікувалось міністерство соціального захисту, яке шукало по всій Україні місця, куди можна переселити зазвичай хворих і маломобільних пацієнтів психо-невралгічних та інших пансіонатів. Людей, які отримали поранення, людей, які тижнями і місяцями сиділи в підвалах в Бахмуті, Маріуполі та інших містах і селах Донбасу та Приазов’я.
Питання про можливість прихистку таких людей прилетіло і до Бердичева. Районна лікарня, в якій на той час були вільні ліжка погодилась прийняти хворих і відразу почала до цього готуватись. Зробили ремонти санвузлів на першому поверсі, максимально пристосувавши їх до потреб маломобільних пацієнтів та інші необхідні приготування.
Спочатку планували доставити в Бердичів 160 чоловік, але в усій лікарні не було місця для стількох пацієнтів, тому домовились тільки за 50. І в кінці жовтня 2022 року спеціальним евакуаційним потягом приїхало 27 переселенців, а згодом приїхали ще 8.
Колектив лікарні оточив їх таким піклуванням, якого дехто не знав у рідних сім’ях, а не те що в соціальних закладах. Їм варили страви за окремим меню, повністю забезпечили необхідними речами і одягом, усі, хто потребує лікування були обстежені та їм були призначені всі необхідні ліки і процедури.
І все це при тому, що жодної копійки з державного чи обласного бюджету на утримання цих пацієнтів не було виділено. Усі територіальні громади, співвласниці районної лікарні виділяли кошти, привозили продукти, ділились усім чим могли. І керівництво громад, і керівництво лікарні залучали волонтерів і благодійників, підприємців і меценатів, щоб зробити життя вимушених переселенців в Бердичеві максимально комфортним і забезпеченим.
Тоді здавалось, що все це тимчасово, що пройде якийсь місяць-два, і на рівні держави будуть прийняті рішення щодо відкриття спеціальних закладів чи фінансування утримання немічних людей в інших, але йшов місяць за місяцем, а нічого ні на державному, ні на обласному рівні не змінювалось.
Люди поступово змирились зі своєю долею і жили в лікарні такою своєрідною комуною на всьому готовому. Дехто з молодших влаштувався на роботу, навіть тут же в лікарні, а хтось, на жаль, не зміг поправитись після тяжких хвороб і залишив цей світ. Тимчасове перебування людей в лікарні за більш ніж два роки стало постійним, а постійно просити у всіх допомогу лікарні ставало все важче. Ще рік тому було прийнято спільне з пацієнтами рішення про те, що вони будуть давати зі своєї пенсії по 500 гривень хоча б на закупівлю м’яса,риби, фруктів, а вже крупи, овочі та інші продукти там само лікарня вишукує по своїх засіках.
Бували, звичайно у такому своєрідному колективі і конфлікти, адже люди зібрались дуже різні. То сварились за те, яку програму на телевізорі хто хоче дивитись, що аж пошкодили його, то не могли поділити свої політичні переконання, згадуючи щасливе радянське минуле, то просто між собою не знаходили розуміння.
Саме таким непорозумінням і був викликаний прихід журналіста до районної лікарні, адже хтось пожалівся на урядову лінію, що тут немає умов. Після того, як лікарі, медсестри та санітарки дізнались про такий дзвінок, вони не могли знайти собі місця, адже стільки сил і власного здоров’я вони витрачають на переселенців, що може навіть своїм рідним і близьким менше дістається.
Тож довелося виступити своєрідним «народним контролером», хоча в такій ролі я себе відчував дуже незвично. Головний лікар Віталій Добровольський дозволив поспілкуватись з пацієнтами без присутності персоналу лікарні, тож бабусі і дідусі могли розповісти сторонній людини все що вони думають.
І вони розповідали про своїх дітей, які в декого живуть за кордоном і лише зрідка телефонують, і про своїх внуків, яких вони давно не бачили, і які, якщо й приїжджають, то лише для того, щоб зняти гроші з пенсійної картки, і про свої домівки, які перетворились в купу цегли від одного вибуху.
Говорячи про це вони ледь не плакали, зате коли мова заходила за їх сьогодення, за умови в лікарні, за тепло чи їжу, їх обличчя зовсім мінялись. З посмішкою і гумором вони говорили про свою «названу дочку» Інну (заступницю головного лікаря Інну Володимирівну), яка ними найбільше опікується. Вона знає вже за ці два роки життєву історію кожного з переселенців, знає їх смаки і вподобання, їх бажання і прагнення.
Відповідаючи на запитання журналіста, про умови в лікарні усі лише дякували медпрацівникам за тепло і затишок, в когось навіть прохопилось, що ми живемо тут як в раю. І важко було подумати після таких розмов, що хтось захотів поскаржитись, але згодом стала зрозумілою причина переполоху.
Одна з жіночок, знаючи, що спеціального фінансування для лікарні не надходить, зателефонувала у свою рідну Гуляйпільську громаду. Тут в Бердичеві зібрались аж шестеро переселенців з цієї громади, і вона попросила виділити їм якусь допомогу від ОТГ. А там, напевно, неправильно зрозуміли це прохання і вирішили, що тут їхнім людям нічого не дають, та й підняли ґвалт.
Поспілкувавшись з людьми стало зрозуміло, що причини для подібних занепокоєнь абсолютно немає. Але й якогось притомного вирішення тимчасового перебування в лікарні, яке затягнулось на роки теж немає. Лікарня все таки не той заклад, в якому б мали постійно жити люди. Для цього є геріатричні пансіонати, в яких є і спеціальна інфраструктура, і площі кімнат більші, і головне – є фінансування. Бердичівський пансіонат переповнений, тому зараз ведуться переговори з Іванопільським хоспісом, створеним на базі колишньої дільничної лікарні.
А поки такого рішення не буде, усіх їх так само будуть доглядати в райлікарні, сподіваючись, що бажання і можливість допомагати збережеться і у громад засновників лікарні, і у волонтерів та благодійників. Доброта і милосердя завжди були одними з головних рис українців, і це вчергове підтверджується історією перебування вимушених переселенців у районній лікарні.