Як це часто бувало раніше, батько Кирила служив строкову службу в одній з численних військових частин Бердичева. Тут закохався в місцеву дівчину, вони побрались та поїхали жити в росію. Там і народився 19 січня 1982 року їхній єдиний син Кирило.
Але невдовзі сім’я перебралась до Бердичева, ближче до жінчиної рідні. Купили собі квартиру в «магадановському» будинку на м’ясокомбінаті і стали ростити сина тут. Тоді Кирилу не було ще навіть сім років, а коли виповнилось, він пішов навчатись в другу школу, хоча сімнадцята була за сто метрів від їхнього будинку.
Тоді це було досить звичним, адже більшість єврейських дітей мікрорайону м’ясокомбінату або тих, чиї батьки хотіли, щоб їхні діти вчились російською мовою, навчались в російських школах у центрі міста. Але для веселого і товариського хлопчика Кирила це не стало проблемою. Навпаки, в нього було вдвічі більше друзів – і в середмісті, де вчився, і на “пролетарській” околиці в районі м’ясокомбінату. В будь-якій компанії він завжди був у центрі уваги, завжди придумував, як утнути щось таке, щоб друзям було весело і смішно.
Після другої школи навчався в нашому машколеджі на ливарника, і хоча з металом він мав потім справу хіба що працюючи на металобазі, де приймають брухт, але студентські роки не пройшли дарма, адже кількість друзів Кирила під час навчання зросла багатократно.
Молодому і життєрадісному Кирилу не сиділось на одному місці, тож після технікуму він рвонув на батькову батьківщину, щоб грошей заробити і світ побачити. А невдовзі там він зустрів і своє перше кохання, в результаті якого народилась донька, яка і зараз живе в Іркутську. Але сімейне життя не довго тримало Кирила на одному місці, шлюб став тріщати, тож він розлучився та повернувся до Бердичева.
Можливо, він шукав ту, хто народить йому справжнього продовжувача роду – хлопчика. І невдовзі його мрія збулась. Він одружився на бердичів’янці, яка таки народила йому синочка. Жила молода сім’я біля колишньої меблевої фабрики, а Кирило працював у Бердичеві, працював у Хмельницькому, в охоронних фірмах, часто був у роз’їздах країною.
І саме під час однієї з таких поїздок до Львівщини в квітні 2024 року в місті Стрий він сам прийшов до місцевого ТЦК, де пройшов медкомісію і був мобілізований до ЗСУ. Коли мати Кирила почула таку звістку, впала в кому і невдовзі померла. Його відпустили з навчального центру в Десні на похорон матері, а потім, після проходження навчального курсу, направили в один з батальйонів легендарної Житомирської 95 десантної бригади. Тут знову продовжилось навчання та здобування військових навичок, а потім пішли і перші бойові завдання.
8 серпня, спілкуючись з друзями, Кирило розповів, що вони очікують направлення на Торецьк, в саму гущу боїв. У наступні дні він не виходив на зв’язок, і як потім (після отримання сповіщення про смерть) стало зрозумілим, що їхній та ще декілька батальйонів 95 бригади направили не в Торецьк, а на прорив до Курської області.
Це в репортажах на телемарафоні показують лише, як наші беруть в полон російських строковиків та спілкуються з місцевими бабусями. А насправді там ідуть пекельні бої, в яких гине чимало наших військових. 13 серпня там загинув і наш бердичів’янин Кирило Шарипін.
В Гарнізонному будинку офіцерів сьогодні зібралось багато жінчиних родичів (своїх у нього практично не залишилось), але ще більше зібралось його друзів. Одні знали його з дитинства, інші вчились разом, працювали, жили наповну…
Скорботні промови традиційно проголосили міський голова Сергій Орлюк та голова бердичівської спілки сімей загиблих військових Володимир Котюшко. А всі присутні віддали останню шану загиблому Герою. Теща не стримувала сліз, причитаючи біля домовини, і згадувала слова зятя: «Ви ще будете мною гордитись»…
Сьогодні на церемонії не було військового оркестру, тому мелодії, що звучали під час руху траурної колони були менш схожі на марші, але на кладовищі знову зазвучав Гімн України, і тіло Кирила Шарипіна, який народився в росії (хоча він зовсім не пишався цим фактом) і загинув у росії, знайшло вічний спочинок на бердичівській землі найріднішої йому України.
