Про подвиги складають поеми, військову славу оспівують у піснях. У серцях і пам’яті закарбовані імена Героїв, котрі віддали свої життя за Україну…
Кажуть, для воїна прекрасна смерть – загинути в бою. На початку квітня 2022-го року військовий медик, бердичівлянин Олександр Астраханцев пав смертю хоробрих на Луганщині…
Наш Telegram канал: https://t.me/rio_berdychiv_informatsiya
Дитиною грав у «війнушку», а через десятки років став на захист країни
Олександр Астраханцев із дитинства був оптимістом до кінчиків нігтів і ніколи не втрачав стійкості духу. Бердичівлянин, який народився 3-го серпня 1969-го року, – з розряду тих людей, котрі самі обирають свій життєвий шлях. І ризик та труднощі не стають на заваді. Олександр, розповідає його старша сестра Олена Панчук, зростав жвавим та непосидючим: «Був ще тим шибеником. І справжнім борцем за справедливість. Брат відрізнявся допитливістю та прагненням до нових знань. Дуже багато читав, захоплювався фантастикою. Збирав міні-копії автомобілів, колекціонував монети і марки…».
«Дядя мав бійцівський характер. Він завжди захищав ображених, а кривдникам не давав спуску. Був для мене, наче батько… В дитинстві підкидав високо вгору і здавався таким велетнем…» – згадує Вікторія Руденко, племінниця Олександра Миколайовича.
Випускниця НВК № 4, вчитель української мови Оксана Степанченко з першого по 9-й клас навчалася разом із Олександром Астраханцевим: «У 1976-му році ми прийшли в 1-й клас у приміщенні нової школи. Саша був дуже активний та веселий, рухливий бешкетник і великий вигадник. Встигав скрізь. Пам’ятаю, як класний керівник спитала: «Хто хоче сидіти з Астраханцевим за однією партою?» Я підняла руку… І жодного разу не пошкодувала. У нас був дружний клас. Нерідко ходили одне до одного в гості на чаювання з солодощами. Весь клас любив збиратися на свята в квартирі Саші. Його сім’я жила у 9-поверхівці, яку часто називають «Дитячий світ». Батьки – Надія Минівна і Микола Лаврентійович – інтелігентні і цікаві люди. Влаштовували для нас прогулянки в ліс та різні екскурсії. Сашин тато був позаштатним кореспондентом газети «Земля Бердичівська», яка раніше виходила під назвою «Радянський шлях». Писав статті і друкував свої вірші.
У квартирі Астраханцевих особливо вражала величезна бібліотека, всюди – книги, навіть у коридорі на полицях. Олександр приносив мені в школу різні рідкісні видання. З ним було цікаво спілкуватися». У сім’ї Астраханцевих панували справжній культ книги і дух творчості. Всі постійно читали… Після школи Олександр вступив до Бердичівського медичного коледжу. Разом із ним у 1984–1988 роках у групі майбутніх фельдшерів навчався Вадим Михальський – друг та однодумець, котрий і досі не може повірити у непоправну втрату: «Ми жили в одному мікрорайоні міста, недалеко один від одного. Чудова людина, гарний товариш. Комунікабельний, веселий, любив пожартувати, вмів підняти настрій. Вчилися, дружили, працювали у студентських будзагонах… Саша – не диванний герой. Однозначно. Мав звільнитися з армії, але вважав своїм обов’язком повернутися…».
Після закінчення медичного коледжу Олександр Астраханцев отримав направлення в селище Ємільчине, де зустрів своє перше кохання… Звідти його призвали в армію. Служив санітарним інструктором у військовій частині.
У 1991–1993 роках був завідувачем фельдшерського пункту. З 2005-го року по 2016-й жив у Миколаєві.
Працював помічником начальника охорони у ТЦ «Південний Буг», згодом – докером-механізатором морського порту.
У місті кораблів повернувся до свого улюбленого виду спорту – кіокушинкай карате, яким займався свого часу в Бердичеві. У Миколаєві брав участь у змаганнях різних рівнів, будучи в команді обласної Федерації Кіокушинкай карате. У складі збірної України, розповіли друзі Олександра, свого часу виступав на чемпіонаті в Італії. Жителі Миколаєва зберегли пам’ять про військового інструктора та медика, чемпіона багатьох турнірів, активіста спортивного життя і досвідченого тренера. Він мав коричневий пояс, що символізує зрілість…
Це дуже високий рівень володіння карате, якого досягають далеко не всі бійці. Протягом чотирьох років спортсмен займав призові місця у відкритих турнірах «Кубок Майського» в Очакові… У травні 2021-го брав участь у Всеукраїнському турнірі у Львові серед чоловіків старше 30-и років…
У дитинстві Олександр Астраханцев та його юні друзі-бердичівляни грали у «війнушку» між казковими вежами дитячого містечка, уявляючи себе хоробрими солдатами. А через десятки років він став на захист України, боронячи рідну землю від справжнього, а не вигаданого ворога.
«Тримав він оборону, як справжній захисник…»
Ми зустрілися з рідними Олександра Астраханцева в один із травневих днів. Пройшов майже місяць, як він загинув… Розмова давалася сестрі і племінниці важко, хоч вони й намагалися триматися. Пам’ять воскресала події, фотографії занурювали в спогади… З 2014-го року Олександр ніс службу в зоні АТО/ООС, відстоюючи незалежність нашої держави на сході України. Разом зі своїми побратимами виявив мужність, відвагу і стійкість в Іловайському котлі. Безстрашний сержант мав чимало бойових нагород… Після поранення лікувався у госпіталі, де познайомився з майбутньою дружиною Наталією, яка родом із Волновахи. Там із 2019-го року жив і працював у бригаді швидкої медичної допомоги. У жовтні отримав Подяку за особистий внесок у розвиток Збройних Сил України.
За два дні до початку повномасштабного вторгнення російської армії на територію України мав звільнитися зі служби, але вирішив залишитися в армії і 22-го лютого підписав черговий контракт. Військовий медик, начальник аптеки 24-ї окремої механізованої бригади ім. короля Данила Олександр Астраханцев рятував життя солдатів. Евакуював бійців, які постраждали під час атаки Попасної забороненими на міжнародному рівні фосфорними боєприпасами… З 4-го квітня, згадують рідні, він перестав виходити на зв’язок. І до останнього всі молилися та вірили: їх гордість, захисник України – живий…
Одинадцятого квітня дізналися, що, за офіційними даними, Олександр Астраханцев загинув 7-го, під час артилерійського обстрілу українських позицій російськими військами поблизу міста Попасна Луганській області. Загинула вся група, яка відчайдушно обороняла важливий стратегічний об’єкт, написали рідним бердичівлянина військовослужбовці з бригади, де він служив: «Справжній Герой, міцний духом».
«Побільше б таких хлопців, як Саша, – і війна б закінчилася…» – з болем у серці та великою гордістю говорить Вадим Михальський, друг Олександра Астраханцева. Для матері, Надії Минівни, син був цілим світом, вона жила ним, його інтересами, турботами й мріями… І нині жінка думками повертається у щасливе минуле …
Шістнадцятого квітня Бердичів попрощався з загиблим Героєм. Зібралися рідні, знайомі, однокласники, військові, колишні студенти медичного коледжу та інші жителі громади, котрі прийшли провести земляка в останню путь. Приїхали й друзі-спортсмени… Поховали Олександра Астраханцева на Гришковецькому кладовищі поруч із могилою батька… Низько схиляємося перед величчю подвигу воїна…
Україна – земля Героїв. Триває мужній опір ворогу, супротив чинить уся держава. Полеглі захисники пішли дорогою слави у вічність…
Тріпочуть під вітром короткі обривки життя.
І тільки подвиг людського духу
доточить їх до безсмертя.
Ліна Костенко
Фото – з архіву сім’ї Астраханцевих
